— А тепер,— продовжує він,— концерт художньої самодіяльності!
І почався концерт! Кожен, хто хотів, читав вірші, співав, танцював, розказував усякі смішні історії, навіть Олександр Миколайович розказав,— і всім було дуже весело.
А тоді вийшов Сергій Анатолійович. Він зробив два кульбіти і три сальто і став на руки. Обійшов на руках довкола вогнища і знову скочив на ноги. Потім узяв стілець і зробив стойку на руках ще й на ньому, а далі прийняв ліву руку і постояв на одній правій. Ми боялися, що він не втримає рівноваги і впаде, але він не впав: почав поволі опускатися, розставив ноги і мало-помалу просто на цей стілець і сів. І до чого ж здорово це в нього вийшло, ніби він усе життя тільки так на стільці й сідав! А тоді рвучко відштовхнувся ногами від землі, плигнув через спину і став на ноги.
Нам цей номер дуже сподобався. Ми й не знали, що Сергій Анатолійович може таке виробляти.
Тоді вийшов Никодим Петрович і сказав:
— Дивлюсь я на небо.
Ми всі подивилися на небо, але виявилося, що це було зовсім не обов’язково, бо то він просто оголосив пісню, яку хотів заспівати.
Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю,—
почав Никодим Петрович. Несподівано ми почули, як йому підіграє акордеон, і побачили, що то старається Славко.
Неголосні звуки вплітались у мелодію пісні, затихали, набирали м’якої сили, і це було дуже гарно, хоча саму пісню я чудово знав.
Нам цей номер теж сподобався, і ще сподобалось, що, доспівавши до кінця, Никодим Петрович потис Славкові руку. Славко аж почервонів од радості. А може, й ще од чого — не знаю.
— Хай там собі Славко грає скільки завгодно,— мовив до мене Митько,— але без нього нам у наметі було б краще. Без нього у нас, мабуть, взагалі був би найкращий намет.
А потім Славко, уже один, виконав "Турецький марш" і ще щось, і йому теж аплодували.
— Якщо Славко виступає,— сказав Митько,— то я теж можу.
Він вийшов до вогнища і прочитав "Мені тринадцятий минало". Цей вірш я добре знав, бо ми його вчили напам’ять у школі.
Потім Митько сказав: "Колискова",— і почав:
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас...
Коли ж після "Колискової" Митько сказав: "Глібов. Вовк і Ягня",— всі почали сміятися.
— Чого ви смієтесь? — запитав Митько.— Це дуже хороший вірш. Він навіть у підручнику є.
— От того і сміємося,— сказав Генка,— що в тебе всі вірші з підручника. А їх ми і так знаємо. Ти нам що, збираєшся весь підручник напам’ять прочитати?
— А ти що-небудь позапрограмне знаєш? — запитала Ірина Василівна.
— Ні,— відповів Митько. А тоді подумав і сказав: — Знаю. Про роботу.
— Ану-ну,— підохотив його Сергій Анатолійович.
І Митько прочитав:
Один Баран,
Що бився головою об паркан,
Сказав:
— Ото турбота,
Що голова болить після роботи!
Усі знову засміялися, а Митько запитав:
— Чого ви смієтеся? Це дуже хороший позапрограмний вірш. Мене цього вірша дідусь навчив.
— Так вірш же смішний,— сказав Славко.
— А-а, ну тоді смійтеся, більше я віршів не знаю. Якщо хочете, можу станцювати.
Одні сказали, що хочуть, другі, що не хочуть, але Митько все одно почав танцювати. Він здійняв страшенну куряву, а під кінець мало не звалився у вогнище. Ледве його Сергій Анатолійович за сорочку встиг ухопити.
Тут усі знов засміялись, і Митько сів на місце.
— Що за народ! — сказав він.— Усе їм смішно!
Потім ми знову співали, а під кінець хлопці із старшого загону почали витягати із ящика ракети й пускати їх. Це були такі рурки із мотузочкою знизу. Смикнеш за мотузочку — і летить угору сліпуча комета, розпадається над головами червоними, зеленими, білими вогниками. То було справжнє свято!
Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще — не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати.
Тож хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.
— Ех ти, таке свято зіпсував,— сказав я.
— Я ж не хотів,— розвів руками Митько.— Я хотів як краще. Зате тепер знатиму, що не можна.
Конкурс пісні
— Діти,— сказала якось Ірина Василівна — скоро в нашому таборі провадитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.
— Ну, це неважко,— відповів за всіх Митько.
— Неважко просто так заспівати,— заперечила вожата.— А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.
— Придумаємо,— заспокоїв її Митько.— У нас навіть акордеоніст свій є,— і випхнув наперед Славка.
Той миттю почервонів і запхикав:
— Я так не можу... щоб іти і грати. Мені треба сидіти.
— А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед жюрі, ти й зможеш сісти,— пояснила Ірина Василівна.— Із своїм акордеоністом набагато краще.
— Я боюсь,— заскиглив Славко.— Це така відповідальність... Я щось не те заграю.
— Не бійся,— поплескав його по плечу Митько.— Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.
— Ну от іще, стіле-ець,— протягнув музика.— Всі з мене сміятимуться...
Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий уже він боягуз і тюхтій!
Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватись до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах:
Та-та-та-ра ті-ті-рі...
Ми виходили на галяву, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до уявного жюрі, й заводили пісню.
— Що ж, на перший раз непогано,— похвалила нас вожата.— Давайте ось у цьому місці, де "ми зростаємо дружними", всі чітко й гарно візьмемося за руки й ступнемо крок уперед.
Спробували — теж вийшло добре.
— А давайте,— тут Люська говорить,— у цьому місці ще й піраміду зробимо. А я нагорі ще й "ластівку"!
— А вийде? — вожата засумнівалась.
— Вийде,— Наталка їй.— Люська балетом займалась, у неї вийде.
— От спробуймо,— Люська розходилась.— Дивіться, тут стануть Вовка, Вітька і Генка — от так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.
— Я не можу,— Митько каже.— Я стілець несу.
— Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору — дивіться! А дівчатка отак, півколом.
— Справді, ніби непогано,— погодилась Ірина Василівна.— Ану, спочатку...
— Та-ра-ра,— заспівав Славко, ми вийшли на галяву і прокрутили все від початку до кінця.