Розпитавши, де міститься табір, він сів на автобус, який їхав з автовокзалу до Житомира, зійшов на п’ятдесят четвертому кілометрі й почимчикував лісовою дорогою. Засутеніло, запала темрява, а табору все не було. Та Генка справедливо розміркував, що раз є дорога, то вона має кудись вивести, і йшов, аж поки вже за північ таки дістався до нас.
— Чому ж ти так довго ходив табором? — запитав у Генки начальник, вислухавши ще й нас.
— Я не знав, це мій табір чи ні, а будити когось побоявся. От я й ходив.
— Ну і ну! — похитав головою начальник табору.— Це ж треба! Дванадцять кілометрів лісом уночі! У вас іще є вільні місця? — звернувся він до нас.
— Є! Є, звичайно! — відповіли ми.— Ходімо, Генко!
— Розходьтесь, розходьтесь усі спати! — наказав начальник табору, бо навколо уже зібравсь чималий гурт: усі хотіли дізнатися, що ж то були за крики, послухати Генчину розповідь.— І ти йди, Миколко, чи то пак, Генко Мусюкін, лягай із хлопцями. Ну й нічка! Це ж тільки перша доба!
— А я й не Мусюкін зовсім,— зізнався Генка.— Я Биструшкін. Це я все вигадав, бо злякався. Думав, може, ви мене в міліцію захочете... А ще цей от дрючком... Добре, що не по голові.
— Що за діти! — стенув плечима начальник табору.— Один на машині роз’їжджає, другий серед ночі гами грає, третій блукає лісом під псевдонімом та ще й якісь нісенітниці вигадує! Ідіть уже, щоб через хвилину всі спали. Завтра підйом на годину пізніше.
Після того випадку у таборі закріпилася думка, що Славко — найперший у світі одчайдух.
— Це ж подумати тільки,— казали дівчатка,— не побоявся серед глупої ночі один накинутися на невідомо кого.
Просто смішно. Як же один, коли ми були поруч, і як же на невідомо кого, якщо то був Генка. Теж мені — бандита знайшли! Побачили б вони, як Славко в наметі трусився!
— Що ти, кращого прізвища не міг собі придумати? — запитав у Генки Митько, коли ми нарешті полягали.
— А я й не придумував,— щиро зізнався Генка.— Воно само придумалось. Ви ж не кажіть нікому.
Ми, звичайно, мовчали, але, мабуть, розказав начальник табору, бо відтоді Генку всі почали називати Мусюкіним. "Мусюкін, іди сюди!" — "Мусюкін, іди туди".— "Мусюкін, ти сьогодні чергуєш".— "Мусюкін, тебе вожата кличе". І навіть начальник табору частенько називав Генку Мусюкіним. Але то він просто плутав: так йому у пам’ять те прізвище врізалось.
І спершу Генка дуже сердився, а потім перестав.
— Подумаєш! — казав він.— А якби я й справді був Мусюкін, а вигадав би Биструшкіна, то мене називали б Биструшкіним? Мусюкін — так Мусюкін. Теж хороше прізвище. Анітрохи не гірше!
Відкриття
За три дні ми навели в таборі такий порядок, "що аж боляче дивитись", як сказав Митько. Зовсім інший табір став. Ніде вже не видно було ані сміття, ані будівельних відходів: посипані пісочком алейки, свіжофарбовані альтанки — чистота й краса!
На табірних лінійках тільки те й робили, що оголошували нам подяки,— нам навіть набридло. Але не дуже.
І от на третій день, коли нарешті всі з’їхались і начальник табору, Олександр Миколайович, уже нікому не кричав: "Куди ви їх привезли?!", на вечірню лінійку разом із нами вийшла і група робітників.
— Друзі! — почав Олександр Миколайович.— Давайте привітаємо людей, яким ми зобов’язані таким чудовим табором, людей, які збудували його для нас!
Ми всі дружно заплескали в долоні.
— А не так-то й просто,— продовжував Олександр Миколайович,— збудувати табір на голому місці. Усе, звичайно, доводилося робити своїми руками і все носити на своїх руках — навантажувати, розвантажувати, тесати, навіть воду для цементного розчину, поки не провели труби, доводилося носити од річки відрами. Усе це, звичайно, не могло трохи не затримати будівництва, бо техніка — яку ж сюди, у ліс, можна привезти особливу техніку? І от тоді Никодим Петрович,— начальник табору вказав на вусатого кремезного чолов’ягу із добрим обличчям,— бригадир, запропонував працювати кілька останніх днів по дві зміни. Ну і от, роззирніться довкола, погляньте кругом — ось ваш табір. Він збудований руками Никодима Петровича та його товаришів. Завдяки їм ви можете відпочивати і, думаю, таки добре відпочинете.
Ми знову заплескали.
— А зараз слово надається Никодимові Петровичу!
Никодим Петрович ступнув наперед, мить помовчав і почав:
— От тут Олександр Миколайович говорив щойно про мої руки,— і він подивився ніби трохи здивовано на свої долоні.— Руки як руки, як у моїх товаришів, як у кожного робочого чоловіка. Так, багато попрацював я на своєму віку, але ж ніхто не сидить без діла. Всі працюють, усі трудяться для нашої Батьківщини,— виходить, для вас, дорогі діти. Адже завтра і ви виростете, візьмете до рук кельму, креслярську лінійку, штурвал комбайна чи зорельота — будете трудитись. Та й уже за ці дні потрудились на славу, допомогли нам, так що і від нас, робітників, велике вам спасибі.
І ми знову заплескали в долоні, хоч мені, наприклад, було трохи ніяково: адже, виходить, ми плескали самі собі.
І, мовби у відповідь на мої думки, Никодим Петрович сказав:
— Дужче, дужче! Адже труд треба шанувати.
Чудовий був цей дядечко, Никодим Петрович!
І робітники теж заплескали в долоні, і начальник табору, і вожаті, так що вийшло — майже всю лінійку ми плескали. Аж долоні заболіли.
— А тепер,— мовив Олександр Миколайович,— прошу всіх — і піонерів, і наших гостей— до піонерського вогнища, на відкриття табору.
Ми пішли за табір, на простору, без усяких дерев місцину. Частина її була одведена під футбольне поле і спортивні майданчики, а частина, мабуть, спеціально для піонерських вогнищ.
Там уже все було готове: височіла здоровенна купа паліччя і хмизу, стояли півколом стільці та лави.
Для всіх місця не вистачило, тож порозсідалися на теплій траві, але це нікого не засмутило. На землі сидіти ще краще — це всякий знає.
Сергій Анатолійович плеснув на хмиз соляркою, запалив факел і вручив його Никодимові Петровичу. Той урочисто підняв факел над головою, опустив і торкнувся купи паліччя. І враз веселе полум’я охопило гілки, глицю,— і вже розгорається, горить, фахкотить, гуде піонерське вогнище!
— Перша зміна табору "Сонячний" відкрита! — оголошує Олександр Петрович, і ми кричимо "ура!" і знову плескаємо в долоні.