— А Іванов не натирає, а танцює.
— І співає...
— Зірвав співи й співає!
— Голованова й Граніна, запишіть це теж у графу: симптоми — раптом затанцював і заспівав.
Минули три хвилини. Підсиливши трохи емоційну сторону своєї природи з допомогою танцю, я познімав з ніг щітки, вимкнув магнітофон і в супроводі однокласників попрямував до батькової кімнати.
Мені було дуже неприємно, що спочатку ніхто не наважувався почати розмову. Боягузи нещасні! Люне-земти! Сидять на стільцях хором. Мнуться! Ну, хто з вас найсміливіший? Починай! Я думав, що першим по злобі почне, звичайно, Маслов! Але першою несподівано для мене почала Голованова.
— Євгене Олександровичу,— сказала вона,— я скажу одразу вам без всяких передмов і дипломатії. Можливо, це не зовсім дипломатично і навіть, може, жорстоко і безжалісно... Адже ви батько Іванова... Раніше ми гадали, що ваш син Юрій... що він просто складної вдачі. Потім ми гадали, що ваш син Юрій... Взагалі у нас було кілька версій... Цілий місяць думали,— обговорювали,.. У нас ось і протокол є... Слухали... "Про Юрія Іванова"... Постановили... останню версію вважати правдоподібною. Одноголосно!.. Тобто майже одноголосно... Двоє утримались... А один проти... Ваня Зайцев проти... Зайцев проти останньої версії і проти^діе-редостанньої версії. Зайцев, підведись!
Зайцев встав і сказав:
— Остання версія —т— це взагалі нісенітниця, а передостання — це марення божевільного. Передостання — це з хворої голови на здорову.
— Та ми й самі від передостанньої версії відмовились,— сказала Віра Граніна.— Я вам просто хочу розповісти, як ми дійшли до передостанньої. Говорити незручно, проте я скажу. Ми сиділи і міркували про діагноз. У нас, я і Люда, ми з медичним ухилом, ми говоримо, взагалі... Люда, говори, що ти казала...
і
■— Я скажу вам прямо, як майбутній лікар,— сказала Люда Голованова.— Я давно спостерігала за вашим сином з наукової точки зору. Я навіть "Історію хвороби Ю. Іванова" завела, для практики, звичайно... Ось тут у мене симптоми...
— Так,— сказав тато,— І який же діагноз? Але Люда вела далі:
— ... записані. От подразнення ендогенного і реактивного характеру плюс несподівані розрядки афектів, плюс бурмотіння і вигукування окремих неіснуючих ні в якій мові слів, як-от "людоземт", і так далі і тому подібне, в результаті вийшов чок...
— Який чок? — перепитав тато.
— Ну, що він чокнутий... вибачте, звичайно... а по-науковому... псих...
— З привітом взагалі,— сказав хтось із хлопців за моєю спиною.
— А ви в дитинстві не хворіли на нервові хвороби? — запитала Віра мого тата.
— Ні,— сказав тато, сумно дивлячись на мене.
— А ваш Юрій не хворів?
— При мені не хворів,— сказав тато,— але я часто й надовго виїздив у відрядження... Я фінінспектор... Можливо, він без мене хворів?
— Іванов,— спитала мене Люда Голованова,— ти в дитинстві не хворів на нервові дитячі хвороби?
— Я ніколи ні на що не хворів,— відповів я.
— Це теж симптом,— сказала Голованова.— Вони завжди говорять, що цілком здорові...
— А я з цим діагнозом був тоді не згодний! — сказав раптом Зайцев.— І зараз теж. По-моєму, Іванов ніякий не псих, а звичайний, рядовий геній... Він мені хоч і ворог, а я все одно так про нього скажу: він зі мною тричі бився...
— Чотири...— поправив я Зайцева.
— Чотири,— погодився Зайцев.— Тричі за те, що я торкнувся його, і один раз — за книжку — я хотів подивитись картинки у' книжці "Лялька пані Барк"... І все ж таки мені здається, що Іванов — це самобутня і навіть видатна особистість, неординарний тип.
— От, от, саме тип! — крикнула Граніна.
"А Зайцев в людях усе ж таки розбирається!..— подумав я.
— Та він же огидний! — сказала Филимонова.
— Ну і що? — відповів Зайцев.— Бувають приємні видатні особистості, а бувають... Іванов — неприємний.
— Ти говори по суті його вчинків,— сказав Маслов.
— Я і по суті скажу... Атоми заліза-57, як відомо, існують у двох видах, в подразнені, радіоактивні атоми, що випромінюють гама-промені, І є звичайні атоми заліза, неподравнені. Так-от, на мою думку, Іванов подразнений, активний хлопець.
— Це ти точно сказав,— погодився Маслов.— Тільки івановське подразнення і його активність занадто дорого всім обходяться.
— Бо у Юрка Іванова в голові стався інформаційний вибух. На жаль, цей вибух виявився непідвладним йому самому. Ось чому стільки поранених цим вибухом,— сказав Зайцев.
Всі загаласували. Навіть що саме і хто саме говорив, не можна було дібрати. Чулося тільки: "У нього в голові вибухнула інформація. І з нього це скалки розлітаються..." — "Вибух!.. А ти чув цей вибух?.." —І "Чув! А в нас уже третій тиждень скалки летять..." — "А це що — всі поранені?! Поранені— здорові!"
— Потерпілі від інформаційного вибуху в голові Іванова, висловлюйтесь!
— Він мені сказав: "Ти коли на мене дивишся, у тебе очі великі стають. Ти щитовидку перевір".
— Він жорстокий до людей... Його улюблена примовка: "Всіх би вас кинути піраньям у відлив!"
— І лається якоюсь незрозумілою мовою.
— Просто зазнайка,— сказала Лена Марченко.— Уявив собі, що тільки він один усе знає, а інші нічого не знають. Корчить з себе надлюдину...
— Дурниці все це,— сказала Голованова, звертаючись до мого батька.— Останній наш діагноз такий: Юрій Іванов — не Юрій Іванов, одним словом, ваш син — не ваш син.
— А хто ж він? — спитав тато.
— Він — інопланетянин... Вашого сина вони викрали, а замість нього підсунули вам двійника вашого сина! Можливо, у цих наших братів по розуму, з одного боку, так високо розвинена техніка, що вони можуть створити двійника людини, а з другого боку, ці брати, можливо, не такі вже брати і вже не по такому розуму, коли судити по Юрію Іванову, тобто я маю на увазі не розум, а його поведінку, а може, у них на планеті всі себе так поводять! Тому ми,— сказала Голованова,— пропонуємо негайно, не пізніше завтрашнього дня, влаштувати Юрію медичну експертизу!.. Коли ви, звичайно, не заперечуєте... У Віри батько професор-психолог, він з космонавтами працює... Ми вже з ним домовились, зробить йому всі аналізи — крові, ну й Інші, вони і нам все пояснять!
— Я проти експертизи не заперечую,— сказав тато,— але він, мій син, вже одного гіпнотизера приспав, тому я боюсь, якби він і з лікарем космонавтів що-небудь не утнув.