— Адже і ти, Іванов, ти теж на четвертих сторінках працюватимеш у житті, отож ми з тобою, загалом, одним ділом займатимемось,— відповів Кутирьов.
— Отже, ти гадаєш, що я працюю і буду працювати на останню сторінку? — спитав я Кутирьова.
— А на яку ж іще? — здивувався Кутирьов.
— А ти не впевнений, що я працюю навіть не на першу сторінку, а на ту, що перед першою? — спитав я знову Кутирьова.
— Перед першою ніяких сторінок не буває,— відповів Кутирьов.— Це тільки в науково-фантастичних романах, можливо, бувають ще якість сторінки перед першою. Однак не в цьому справа.
— Саме так, кажи діло, Кутирьов! Що то... від ме... треба? (останнім часом я, дорогі товариші нащадки, намагаюсь не договорювати слова до кінця, щоб і на цьому заощаджувати час. Так фраза: "Що то... від ме... треба?" означає: "Що тобі від мене треба?")
— Ми хочемо на тебе кіносатиру зняти,— з цими словами Кутирьов дістав з портфеля кілька сторінок, віддрукованих на машинці.
— Дозволу треба спитати, дозволу у товариша Іванова, розумієте? Спитати дозволу, а потім уже шаржи-ки-маржики свої клеїти,— відрубав я.
— Тож я і говорю з тобою, ніби питаючи в тебе дозволу,— почав виправдовуватися Кутирьов.
Я зиркнув на сторінки в руках Кутирьова, певне, це і була кіносатира на мене, і суворо сказав:
— І взагалі неправильно формулюєте свої думки. Треба казати не "ми хочемо", а "нам запала в голову безглузда ідея" або "ми з хлопцями вже давно хворіємо на дурницю".
Кутирьов обміркував мою поправку і нехотя погодився:
— Ну, гаразд,— сказав він,— нам запала в голову безглузда ідея, і ми давно хворіємо на дурницю... зняти на тебе кіносатиру, тобто вистрілити по тобі з кінорушниці.
— А що це за кіносатира? — суворо спитав я.
— Такий собі невеличкий сюжет з твого минулого життя і майбутнього під назвою: "Дзвоник на перерву, або Що було б, якби Юрія Іванова призначили старостою класу".
— Покажи текст,— наказав я.
Кутирьов з готовністю простягнув мені аркуші паперу.
Товариші нащадки, щоб уникнути фальсифікації всього того, що я прочитав, додаю до моїх спогадів текст, написаний Борисом Кутирьовим, а потім поведу далі свої спогади.
ДЗВОНИК НА ПЕРЕРВУ, АБО ЩО БУЛО Б, ЯКБИ ЮРІЯ ІВАНОВА ПРИЗНАЧИЛИ СТАРОСТОЮ КЛАСУ.
Фальшиво наспівуючи "Коли я иа пошті служив ямщиком...", Юрій Іванов підмітає сцену перед завісою. Вбігає Мишко Холін.
Мишко. Іванов, годі тобі мести, першого уроку не буде.
Ю р і й. А що буде?
Мишко. Перевибори старости!
Юрі й. Мишко, мені твоя зачіска подобається... Може, мені зробити таку зачіску...
Юрій і Мишко йдуть за завісу. Із репродуктора, що висить на авансцені, доноситься галас Голос: "Пропоную обрати старостою класу Юрія Іванова. Він добре вчиться, дисципліна у нього теж задовільна, скромний, діловитий, загалом, гарний хлопець... Хто "за"? Прошу підняти руки! Одноголосно! Приймай справи, Іванові Поздоровляємо!.. Знову галас. Завіса відкривається.
Мишко. Всі вільні!
Микола. Крім учасників концерту. Треба уточнити програму... і дещо гадрепетирувати...
Маша. Я гадаю, з приводу програми треба з Івановим порадитись, він тепер староста, це його теж стосується...
Зоя. Правильно!
Микола. Згоден. Юрку Іванов, іди сюди! Ю р і й. Я тут, у чому справа?
Микола. Юрку, сьогодні ввечері виступає наш гурток самодіяльності. Юрій. Ну то й що?
Мишко. Кожен учасник концерту склав програму, а яка з них краща, ми не знаємо і вирішили з тобою порадитись. Як ти гадаєш, з чого краще починати концерт? Маша пропонує з художнього читання, а Зоя — з вокалу.
Юрій. Ну який я вам порадник. Концерт мене не стосується...
Микола. Як це — не стосується? Ти староста. Керівник. Тепер тебе все стосується. То з читання, чи з вокалу починати?
Юрій. Консерваторії я не закінчував, на співах не розуміюся. Мені ведмідь у дитинстві на вухо наступив, так що... І взагалі... я звичайний учень.
Микола. Ну, не зовсім так, ти, Юрку, був звичайний учень, а тепер ти наш староста і в тебе вже є стаж , керівництва нашим класом...
Юрій. Ну хіба це стаж... Я староста лише п'ять хвилин...
Сергій. Лише п'ять хвилин!.. Ти хочеш сказати: цілих п'ять хвилин стажу!
М а ш а. У нас, наприклад, жодної хвилини.
Сергій. Уловлюєш?.. Тому тебе поважають у класі і вже цінують твою думку.
Юрій. Уже цінують, кажеш?
Сергій. Дуже цінують.
Ю р і й. І мене все стосується?
Мишко. Старости все повинно стосуватися.
Микола. З тобою вже рахуються. Більше того, твоєю думкою вже дорожать.
Юрій (з достоїнством). Це ти, Колю, добре сказав... вдало... Зі мною вже рахуються. Моєю думкою вже дорожать.
Вадим. Кінець кінцем ти ж розумний у нас.
Юрій. Так, я розумний.
О л е н а. У тебе є смак, Юрку.
Юрій. Що є, то, здається, є... Хто хоче ще що сказати?
Микола. У тебе вірне око, легка рука. Тому в класі тебе вже п'ять хвилин цінують!
Юрій (дивиться на годинник). П'ять хвилин і сорок секунд... Прошу висловлюватись точніше.
Мишко. Скажу більше, тебе, Юрку, вже в нашому класі люблять! Так, так, люблять і навіть пишаються...
Юрій. Стривай! Повтори, що ти сказав. Мене... що?
Микола. Тебе люблять.
Юрій. Мною... що?
Микола. Тобою... пишаються!
Юрій. А чому?
Мишко. А тому, що в тебе є... ця... Ну, як її... Юрій (підказує). Яскраво виражена індивідуальність у мене є. І я староста сьомого класу "А", що?
Микола. І ти, як староста, просто... це саме... Юрій (підказує). Я-ви-ще! Мишко. Точно... Явище... Ю р і й. Я — особа!
Микола. Безумовно! Коли б ти не був особою, хіба б тебе обрали.
Ю р і й. Не заперечую...
Микола. Ось чому ми з товаришами і вирішили порадитись з тобою, тобто разом скласти програму концерту...
Юрій. Разом, значить? Ну, ну, давайте, давайте, попробуйте, попробуйте разом. Подивимось, як це у вас вийде... (Поважно ходить по сцені.) Ну, кажіть разом. Що у вас там?
Сергій. Привіт!.. Ми тобі вже двадцять хвилин розтлумачуємо. Ось дві програми, ми не знаємо, на якій з них зупинитися... ^
Юрій. Попрошу з повагою, з повагою попрошу... Ми ще на одній парті з тобою не сиділи... Так що на "ви" попрошу...
Сергій. Будь ласка... Юрій, але ми з тобою, тобто я з вами шість років, сидячи на одній парті...
Юрій. Сидів, а більше сидіти не будеш... Трифонов, Воробйов!