(Бачить, що синець! Знає, що синець! І все-таки питає!) Замість відповіді я приніс до кімнати портфель, витрусив з нього на стіл підручники, приніс з батькової кімнати щоденник, розгорнув і мовчки показав його мамі. А сам пішов до ванної.
— Хто тобі поставив цього синця? — спитала ще раз мама.
Мама в мене молодець! Ще не було в житті випадку, щоб вона засудила бодай один мій вчинок. Хоч вона й не знає, проте відчуває, які серйозні, нелюдські труднощі і, .можна сказати, героїчні мотиви приховані за моїми вчинками.
— Цей синець мені поставив театральний гурток! — сказав я.
— Так! — сказала вона за дверима.— Тепер вони почали нападати на тебе цілими гуртками. А завтра вони почнуть нападати цілими школами.— Мама увійшла до ванної кімнати.— Це тобі ще потрібно,— киваючи на відра, спитала мене мама,— чи можна вилити?
— Можна! — сказав я, дістаючи з кишені піжами п'ятак і прикладаючи його перед дзеркалом до ока. Через моє плече до люстра заглянула і моя мама і знову уп'ялася очима в синець. (Мій Т. (тато) ще не повернувся, а я вже, згідно з розкладом, повинен був готуватися до сну, тому я попрямував до своєї кімнати.)
— Юрку, зажди! — сказала мама і підвела до телефону.— Я зараз подзвоню твоїй вчительці... Зачекай хвилинку!
— Мамо,— відповів я суворо,— мій сон — річ священна.
— Знаю, знаю,— сказала мама,— але зараз прийде батько. Нам будуть потрібні подробиці.
Мій наручний будильник продзвенів відбій.
— Це жах! — сказала мама.— На тебе напав цілий гурток! Я примушу твого батька піти зі мною до Міністерства освіти!
Наручний будильник усе ще дзвенів. Я повернув годинник циферблатом до мами й сказав:
— Завтра!
У прихожій почувся дзвоник.
— Ось і батько...— Мама залишила телефон і постукала пальцем по щоденнику: — Може, ти все-таки...
— Завтра! — сказав я, зробивши рукою щось середнє між "на добраніч" і "до побачення", пішов до своєї кімнати, шмигнув під ковдру і почав розслаблятися за системою йогів. В цей час у прихожій гули татів і мамин голоси. "...Батьківщина чує, Батьківщина знає, де в небесах її син пролітає..." — проспівав тато. Він був у хорошому настрої. У хорошому настрої батько завжди співає цю пісню. Він пройшов .до своєї кімнати, і деякий час там було тихо. Я почув, як до дверей навшпиньках підійшла моя мама і лагідно прошепотіла:
— Юрку, може, ти повечеряєш разом з нами... Ще рано... Татові буде приємно...
Я промовчав, і далі розслабляючись. У батьковій кімнаті, як і досі, було тихо. Певне, батько ще не дивився мій щоденник, а тому мовчав. Між іншим, він даремно зволікає. Зараз я зроблю перед сном легеньке розслаблення, потім на моєму наручному годиннику "Сигнал" на дванадцяти каменях прозвучить дзвоник і — остаточний відбій! І вже ніяка сила не примусить мене порушити розклад мого бортжурналу. Посеред мого розслаблення із сусідньої кімнати почали надходити невиразні сигнали, які свідчили про те,
що мій Т. розшифрував запис у моєму щоденнику й ділиться враженням з мамою, а мама, як завжди, захищає мене, судячи з інтонації її голосу. Але саме в цей час мій будильник просигналізував остаточний відбій! Я почав швидко засинати. Однак тут я почув, що до. моєї кімнати відчинилися двері і татів сердитий голос мовив:
— Ану, вставай і марш до їдальні! Мама стояла поруч і цитькала на тата:
— Не буди його! Не буди!
А тато повторив свою, фразу, мабуть, разів п'ятнадцять. Але ви, товариші нащадки, вже трохи знаєте мою вдачу: коли вже в моїй програмі самопідготовки розмова з моїм татом не передбачена, то ніякої розмови і не буде.
— Не буди його! — сказала ще раз мама.
— Чому "не буди"?! Чому "не буди", коли такий запис у щоденнику?!
— Це якесь непорозуміння,— сказала мама.— Хай він зараз спить, а завтра все з'ясується.
— Не завтра,— сказав я з-під ковдри,— а років через двадцять п'ять.
— Єдина людина на всій земній кулі може спати після такого запису в щоденнику. І ця єдина людина — мій син...
"Відносно "єдиної",— це ти, тату, сказав навдивовижу пророчо точно,— подумав я.— Єдина на всій земній кулі... Єдиній же... доведеться літати крізь хмари, і шторми, й дощі,— думав я далі, але то, напевне, вже я думав у сні, не міг же я наяву думати віршами:
Без приладів птиці розшукують гнізда. Літають крізь хмари, і шторми, й дощі, Мандрують далеко і вдень, і в ніч пізню, Проклавши у вирій нелегкі путі.
І що їм лиш допомагає?
Не кличуть їх земні вогні...
А може, птиці почувають?
В малому серці щось та мають
І тим керуються вони?"
Я ще почув, як тато сказав мамі:
— Чому ми ніколи не підемо разом до театру чи
ЇІ6А
хоча б у кіно? Чому в домі тихо? Чому ніхто не сміється? Чому не звучить музика?! Чому ніхто не співає?! Чому до мого сина ніхто не приходить у гості?
Проте, може, ці слова мені просто приснилися...
Судячи з тих сторінок, що дуже погано збереглися у спогадах Юрія Іванова, він прокинувся другого дня о п'ятій ранку. Про те, чим займався до школи, було, як завжди, записано в бортжурналі. Тільки з окремих речень можна зробити висновок, що він був у школі. На уроці алгебри він ніби пробував чомусь навчити викладача математики — про це математик зробив власноручний запис у шкільному журналі. Ще в журналі було записано: "Читав учительці природознавства свою версію про походження людини (до речі дуже; оригінальну), однак на запитання: "Скільки в середньому живе людина?"—відповів: "Не знаю!" Таку відповідь вважаю знущанням",— і підпис учительки.
Далі Юрій Іванов, як свідчать його записи в бортжурналі, після уроків знову знайшов у себе в кишені, невідомо коли і ким засунутий туди папірець з новим віршем. Текст вірша майже не зберігся, проте дещо розібрати вдалося. Ось цей вірш:
Ще первісні люди, затям! Вогонь здобували тертям!
Я ж, як Ньютон,
Відкрив закон
Тяжіння надземного!
Відкрив закон
І, мов— Ньютон,
Злякався відкриття такого!
— Стривай, стривай! Як міг таке сказати? Відкрить закон, то справа не проста!
— Та я відкрив, що поруч є дівчата! І з цим, на жаль, не вдієш нічорта!
Давно відомо, що у русі І день, і ніч Земля-бабуся!
Я ж, як Ньютон,
Відкрив закон
Тяжіння надземного!
Відкрив закон
І, мов Ньютон,
Злякався відкриття такогої