На четвертому поверсі папівзруйпованого будинку звисало з пробитої стіни ліжко; ця кімната висипала в потічок, що протікав майже під ногами в Шейда, портрети своїх господарів, іграшки, каструлі. Перший поверх стояв цілий і спокійний, як життя, його приголомшених мешканців забрала санітарна карета. На другому поверсі, над закривавленим ліжком, задзвонив будильник, цей дзвінок розчинився в розпачі сірого ранку.
Бійці із служби допомоги передавали з рук у руки всякі предмети; ополченець, що стояв останнім у вервечці, подав першій жінці якийсь згорток. Жінка не взяла його з обох кінців, а підклала руки посередині згортка і враз побачила, як звисла вниз голівка: дитина була мертва. Жінка подивилася на людей, що витяглися вервечкою, сплюнула й заплакала. Може, вона побачила матір. Шейд покинув їх. Місто наповнював змішаний з ранковим туманом запах вогню — приємний запах горілих дров у осінньому лісі.
В наступному будинку не було жертв: його мешканці, дрібні службовці, мовчки дивилися, як горів їхній дім. Шейд прийшов сюди, щоб побачити щось дивовижне або трагічне; та нараз його фах видався йому огидним: дивовижне здавалося смішним, і нічого не було трагічнішого за ці тисячі людських істот, так схожих на всіх інших людей, за ці спотворені болем обличчя.
— Ви чужинець, сеньйоре? — спитав його чоловік, що стояв біля нього й дивився на пожежу.
Облпччя в цього чоловіка було лукаве й уже немолоде, з прямовисними зморшками інтелігента; він мовчки дивився на будинок.
— Я відчуваю огиду до війни, — сказав Шейд, підтягши свою невеличку краватку.
— Вона перед вами,— і трохи тихіше: — Якщо це можна назвати війною... Сеньйоре, завод електричних лампочок біля дороги на Алькалу горить... Сан-Карлос і Сан-Херонімо горять... Усі будинки довкола французького посольства... Багато будинків довкола площі Кортесів... Бібліотека! — Він розмовляв з Шейдом, не дивлячись на нього: дивився на небо.— Я теж відчуваю огиду до війни... Не меншу, ніж до вбивства...
— Нема нічого гіршого, ніж війна,— сказав Шейд.
— Хіба можна давати владу людям, які так нею розпоряджаються? — не зводив він очей з неба.— Я теж не схвалюю війни. Та і як можна схвалювати все це? Та що вдієш?..
— Чи можу я вам чимось допомогти? — спитав Шейд. Його співрозмовник усміхнувся й показав на будинок, що
горів охоплений блідим полум'ям сірого ранку під похмурими клубами диму.
— Там усі мої праці, сеньйоре!.. А я біолог...
На площу, за сто метрів від них, упав снаряд великого калібру. Посипалася решта шибок, і прив'язаний віслюк, який не міг нікуди втекти, відчайдушно закричав під дощем скляних скалок.
Коли Шейд дістався до притулку для перестарілих, багато з його пожильців уже повиходили з льохів. Пожежу вже загасили, але сліди, бомбардування довкола цих беззахисних і легко вразливих людей, з їхньою старечою немічністю й не-левнпми рухами, здавалися надлюдським безглуздям.
— Як це сталося? — спитав він одного старого.
— А, сеньйоре! Бігти в нашому віці!.. Так бігти! Особливо для тих, хто на милицях...— Він узяв Шейда за рукав.— Куди ми котимося, сеньйоре? Ось я був перукарем. Мав особливу клієнтуру. Я обряджав своїх клієнтів для похорону, підстригав, голив і все інше...
Шейд розчув не все з того, що казав старий, бо повз них проїздили ваговози, один за одним, від чого здригалися стіни й руїни.
— Нас сюди поселпв народний фронт, сеньйоре; нам тут було добре, і ось маєте... Все починається заново... Звісно, колись це скінчиться... Тільки мене вже...
На другому поверсі найміцніші діди допомагали в роботі, суть якої Шейд погано вловлював. їх було дванадцять — суворих особливою суворістю іспанських дідів. Вони працювали так, ніби були засуджені на мовчання, напружуючи слух, позираючи на небо.
На третьому поверсі, куди долинало дзеленчанпя санітарних карет і безперервний гуркіт ваговозів, чергові ополченці намагалися силоміць витягти очманілих дідів з-під ліжок, куди вони поховалися від бомбардування. Раптом, як грізна луна дзеленчання санітарних карет, по вулицях прокотилися сирени. Діди, випустивши ніжки ліжок, кинулися з ковдрами на плечах до сходів, що вели до льоху; і тільки один з них тяг на собі ліжко, як панцир черепахи.
Через якихось десять секунд осколки шибок, що нагромадилися за ніч на столах і підвіконнях, перетворилися на поpox; і, паче весь Мадрід відповідав байдужим дзвоном, перо-сплюючи гарматний гуркіт Університетського містечка, всі годинники один за одним почали вибивати дев'яту.
— їх видно! — закричав ополченець.
Шейд спустився в під'їзд притулку, виткнувши довгу люльку іі ніс. Широкі, схожі на німецькі поштові літаки, в яких він так часто літав по Європі, "юнкерси" з'явилися з-за даху й летіли низько під дощовими хмарами, чорні, з видовженими носами, повільно перетяли вулицю й зникли за дахом навпроти в супроводі своїх винищувачів. Здавалося, сама доля спрямовує запалювальні бомби. Вони вибухнули праворуч і ліворуч чотками, що розсипалися. Злетіли голуби. Над їхнім м'яким польотом жорсткий стрій літаків пронісся, як невблаганний фатум. Ця смерть, що спускалася навмання, обурювала Шейда. Невже в урядової авіації так мало винищувачів, що жодного не можна було надіслати з фронту? Повз під'їзд і далі проїздили ваговози з мокрим брезентом: неподалік ішов дощ.
— Тут є льох,— сказав хтось позад нього.
Шейд залишився в під'їзді, знаючи, що це не прикриття. Вздовж стін ковзали силуети, зупинялися на кілька хвилин біля кожного під'їзду й ішли далі. Він часто відвідував фронт, але не знав такого почуття. Війна є війна, а це не було війною. Він хотів, щоб це скінчилося, не стільки нальоти, скільки бойня. Бомби й далі падали абикуди. Шепд думав про те, що йому довелося побачити,— про накриті до обіду столп в розколотих будинках, про портрет з пробитим кулею склом над маленьким струменем крові, про дорожній костюм, що висів над валізою,— приготування до іншого світу,— про віслюка, від якого залишилися самі тільки копита, про плями крові, наче слід зацькованого звіра, залишених на тротуарах і стінах пораненими шпиталю Палас, про порожні ноші з кривавими плямами на місці кожної рани. Скільки крові змиє дощ! Бомби тепер перехрещувалися із снарядами. Після кожного вибуху Шейд чекав гуркоту черепиці, що обсипалася на землю. Незважаючи на дощ, вулиці виповнював запах гарива. Ваговози й далі проїздили.