Ще один вибух. Здавалося, що бомби — безперечно, легкі бомби — падають не з літака, а що хтось несамовито кидав їх, наче ручні гранати. Герніко сидів біля телефону й приймав зведення.
— Вони оточують Палас,— сказав він.
— Тисяча поранених і так далі,— мовив лікар. Шпиталь Палас стояв поряд з радянським посольством.
— Вулиця Сан-Аугустіна,— сказав Герніко.— Вулиця Леона. Площа Кортесів.
— Тепер вони бомбардують не поранених, вони бомбар* дують живих,— сказав лікар.
Один з асистентів прочинив вікно, те саме, де лікар відчинив віконниці. Глушачи накази, дзеленчання телефонів, тупіт надто чітких кроків і безперервні сигнали санітарних карет, до кімнатп увірвалося розмірене гудіння фашистської ескадрильї.
Протяг зірвав зі столу кілька папірців: повернулась доглядальниця, що супроводжувала санітарну карету до притулку для перестарілих.
— Ой, що там коїться! Герніко, любий, треба принаймні ще дві карети для притулку.
— Двері, Мерседес! — крикнув лікар, ловлячи папери, що їх порозкидав протяг.
— Які негідники! — сказала доглядальниця, так ніби вона говорила про літаки, що гули.— Там просто жах: бідолашні старі тупцюють на сходах. Вони зовсім утратили голову!
— Скільки там поранених? — запитав Герніко.
— О, для поранених карет вистачило б, а ось для ева-" ку а ції...
— Санітарні карети тільки для поранених: їх тепер не бракуватиме... Старі зараз у льохах?
— Звісно ж!
— Льохи надійні?
— Справжні катакомби.
— Чудово!
Він наказав одному із своїх помічників зв'язатися з Ра* дою оборони.
— Розумієш, Герніко,— півголосом сказала Мерседес, раптом заспокоївшись,— дехто там схибнувся...
— Це запалювальні бомби? — спитав лікар.
— Люди, які нібито компетентні, кажуть, що вони начинені кальцієм. Чимось зеленим, дуже схожим на абсент. Просто жахливо: ніяк не погасиш. І старі стрибають через ці вогні, мов сліпі, витягши руки або на милицях.
— Де впала бомба?
— В коридорі, між палатами.
Мабуть, якесь із вікон було не зовсім щільно зачинене, і до кімнати проникало настирне гудіння літаків і уривчастий скрекіт республіканського кулемета. Але внизу, мовби зринаючи із землі й стін, то посилюючись, то затріхаючи, чувся гуркіт, змішаний з приглушеним барабанним боєм: нова атака Інтернаціональної бригади на марокканців уздовж річки Мансанарес.
— Де б'ються? — спитав Герніко.
— Скрізь, — сказала Мерседес.
— У Каса дель Кампо, в Університетському містечку,— озвався лікар.
Від бомби, що вибухнула зовсім близько, на столі підстрибнули ручки. Почувся далекий стукіт черепиці, що падала на дах, і тупіт ніг якихось утікачів. На мить запала тиша, потім дивпо скреготливий зойк прорізав ніч, відтак знову тиша...
— Запалювальна бомба впала па французьке посольство,— сказав Герніко, сидячи біля телефону.— Бомби невтручання. Мотоциклісти на своїх постах? Дві бомби впали біля площі Кортесів. Треба послати шістьох мотоциклістів зв'язку до Куатро Камінос.
Його помічник щось прошепотів йому на вухо.
— Пошліть ще одну санітарну карету в Сан-Карлос,— провадив він.— Там є поранені... І, прошу вас, скажіть Ра-мосові, щоб він усе це перевірив.
Із самого початку облоги міста комуністична партія доручила Рамосові організувати допомогу в найнебезпечніших лупктах. Якщо він багато зумів зробитп в санітарній службі, де не вистачало анестезуючих засобів і радіографічних платівок, то санітарним каретам він особливої корпсті принести не міг. Але віднині допомога пораненим у Мадріді ставала однією з головних функцій Ради оборони.
Розділ другий
Рамос їхав так швидко, як тільки йому дозволяли сині фари.
Біля першої великої пожежі машина зупинилася. В нічній темряві, наповненій приглушеними криками, тупотом ніг, вибухами, окликами, глухим гуркотом, обвалами, що пересилювали иевмовкпу стрілянину, руйнувався монастир. Під вихором багрового диму пробігали, наче гнучкі тварини, язики полум'я. В монастирі не залишилося пі душі. На пожежу дивилися зачаровані несамовитою сплою полум'я, невичерпним життям вогню пікети ополченців, штурмові гвардійці іі санітарні загони. Дивився на пожежу, задерши голову, й сірий кіт.
Чп скінчилося бомбардування?
Вузенька смужка світла ліворуч. У тиші, повній далеких окриків, почувся тупіт чобіт. Смужку світла змінив сніп вогню, що розсипався; відтак спалахнуло велике яскраве полум'я, кинувши відблиск на дахи будинків. Хоча літаки вже зникли (аеродроми були близько, а листопадова ніч довга), вогонь під дахами будинків, перекидаючись з поверха на поверх, і далі жив самостійним життям. Ліворуч спалах-нули чотири нових вогні — не зеленувато-голубі спалахи кальцію, а виверження рудого полум'я. Коли Рамос проїздив повз пожежище, замість язиків полум'я будинки роз'їдали, наче навала комашні, міріади іскор. Тривала мовчазна втеча: запізнілі бабусі штовхали ручні візки, де лежали матраци й стирчали ніжки стільців. Під'їздили санітарні карети. Вони працювали добре. Рамос перевірив з десяток.
У кварталі Сан-Карлос вогонь затуляли будинки, і майже на всіх вулицях, що прилягали до площі, стояла цілковита пітьма. Рамос наткнувся на ноші; санітари закричали. Кужіль іскор, мов пригорща кинутих розпечених конфетті, осипався на поранених, що лежали поряд на землі, ледь освітивши їхні ноги. Через кілька кроків Рамос наткнувся на інші ноші, тепер закричав поранений. На вцілілому шматку даху напівзруйнованого будинку, що стояв на розі вулиці, силуети пожежників гасили вогонь сміховинно малими струменями води. Нарешті Рамос дістався до площі.
Нараз клуби диму завирували, полум'я здійнялося ввись. Усе осяяло світло — і чепчики поранених, що лежали на землі, і котів. І, мовби супроводжуючи спалах вогню, чорне небо знову заполонив низький рокіт моторів.
Рамос так палко бажав спокою пораненим, яких евакуювали карета за каретою, що йому хотілося вірити в приїзд нових машин; та коли після тріску кроков, що звалилися, пожежа, розсипаючись іскрами, на мить ущухла, там, угорі, знову почулося невблаганне гудіння моторів, що наближалося. Два грона по чотири бомби — вісім вибухів, після яких пролунав глухий зойк, мовби все місто прокинулося зі страху.
Поряд з Рамосом ополченець-селянин, у якого зсунулася пов'язка, дивився на свою кров, що текла по руці й крапля за краплею падала на асфальт. У темио-багряному світлі шкіра здавалася червоною, чорний асфальт — червоним, і світло-коричнева, мов мадера, кров, капаючи, ставала вогненно-жовтою, як Рамосова сигарета, що горіла. Він дав розпорядження негайно евакуювати ополченців. Інші поранені, вптягши руки в гіпсі, ковзали спочатку чорними силуетами, потім, перетинаючи в зловісному світлі пожежі площу, ставали дедалі червонішими. Всі поранені були ополченці; жодної ознаки паніки, похмурий порядок, породжений втомою, знесиленістю, гнівом і рішучістю. Впали ще дві бомби, і вервечка поранених, які лежали, сколихнулась, мов хвпля.