Обидва вони пішли разом на Головну площу.
По стінах і опущених жалюзі, наче бурлаки, рухалися нахилені вперед, паралельні тіні; вгорі з передмістя накочувалися величезні руді клуби диму. Втеча, подумав Гарсіа.
Ні, ніхто з перехожих не тягнув своїх манаток. Усі йшли дуже швидко в один бік.
— Місто нервує,— сказав Гарсіа.
Сліпий дідусь грав на акордеоні "Інтернаціонал"; перед ним стояла його дерев'яна чашка. В будинках з погаслими вікнами, наче в засідці, сто тисяч фашистів чекали завтрашнього дня.
— Нічого не чути,— сказав Герніко.
Тільки кроки. Вулиця пульсувала, як вена. Марокканці стояли біля південної брами, але вітер віяв з міста. Жодного пострілу ні з рушниці, ні з гармати. Шерхіт квапливих кроків пробивався з-під тиші, наче гризуни шкреботіли під землею. І линули звуки акордеона.
Вони йшли в бік Пуерта дель Соль, туди, куди вітер гнав руді клуби диму, куди невидима ріка несла людей,— в бік площі, ніби там височіли барикади Карабанчеля.
— Якщо ми тут зупинимо...
Якась жінка взяла Герніко під руку й сказала по-французькому:
— Гадаєш, треба їхати звідси?
— Це німецька товаришка,— сказав Герніко Гарсіа, пе відповідаючи жінці.
— Він каже, що я повинна поїхати звідси,— знову заговорила вона.— Він каже, що не може по-справжньому воювати, поки я тут.
— Він безперечно має рацію,— сказав Гарсіа.
— Але я не зможу жити, знаючи, що він тут воює... Навіть якщо не знатиму, що тут коїться.
Звуки іншого акордеона під сурдинку акомпанували її словам, інший сліпий з чашкою підхопив "Інтернаціонал" у тому місці, де замовк перший.
Усі вони однакові, подумав Гарсіа. Якщо ця жінка поїде звідси, вона це витерпить, з тривогою, але витерпить; а якщо вона залишиться, він загине.
Гарсіа не бачив її обличчя: вона була набагато нижча за нього, тіні перехожих застували її.
— Чому тобі хочеться залишитись? — ласкаво запитав її Герніко.
— Я не боюся загинути... Лихо в тому, що мені треба добре харчуватися, а тут не буде такої змоги; я вагітна...
Гарсіа не почув відповіді Герніко. Жінка зникла в іншій хвилі тіней.
— Що тут удієш? — сказав Герніко.
їх випередили бійці народного ополчення в комбінезонах. Упоперек зораної вулиці тіні споруджували барикаду.
— О котрій годині ти їдеш? — спитав Гарсіа.
— Я не їду.
Герніко розстріляють у першу чергу, коли фашисти увійдуть до Мадріда. Хоча Гарсіа не дивився на свого друга, він бачив, як той крокує поряд з ним, із білявими вусами, розкуйовджений, розмахуючи довгими тонкими руками. Ця беззахисна постать зворушувала його, так само, як його зворушували діти, бо вона анітрохи не в'язалася з будь-яким поняттям про бій; Герніко не зуміє битися: він загине.
Ні той, ні той не вели мови про санітарні загони Мадріда; обидва вони були певні, що їх пе вдасться сформувати.
— Поки можна допомагати революції, троба їй допомагати. Яка користь із того, друже, що тебе вб'ють? Республіка — не географічна проблема й не розв'язується взяттям одного міста.
— Я був на площі Пуерта дель Соль у день взяття казарми Ла-Монтанья, коли в натовп стріляли з усіх вікон. Ті, хто був на площі, кидались на землю. Вся площа вкрилася людьми, що припали до землі й по яких стріляли. Через два дні я зайшов до міністерства. Перед дверима витяглася довга черга: жінки прийшли пропонувати свого кров для переливання. Двічі я бачив іспанський народ. Ця війна — його війна, хоч би що там сталося; і я залишуся з ним там, де він лишається... Тут двісті тисяч робітників, у яких нема автомобілів, щоб виїхати до Валенсії...
Тривога за дружину й дітей Герніко, мабуть, відіграла більшу роль у його рішенні, ніж усе, що міг би йому сказати Гарсіа; і він не міг без болю уявити собі, якщо їм не судилося більше зустрітися, щоб ця остання їхня розмова нагадувала суперечку. Герніко махнув своєю тонкою, довгою рукою.
— Може, я поїду в останню мить,— сказав він. Але Гарсіа був певен, що Герніко каже неправду. Почувся глухий тупіт кроків, що ніби випереджав загін,
який перетинав освітлене місце.
— Копачі,— сказав Гарсіа.
Загін ішов на останні республіканські позиції під Кара-банчелем копати окопи чи закладати міни. Перед Герніко й Гарсіа інші тіні, тьмяні в тумані, зводили іншу барикаду.
— Вони ж лишаються,— сказав Герніко.
— Вони можуть відступити по гвадалахарській дорозі. А твоя квартира й приміщення Альянси — пастки.
Герніко знову махнув рукою з ледь помітною приреченістю. Ще один сліпий грав "Інтернаціонал": тепер сліпі не грали нічого іншого. На кожній вулиці різні тіні споруджували барикади.
— На нас, християнських письменниках, либонь, лежить більше обов'язків, ніж на інших,— знову озвався Герніко.
Вони проходили повз церкву на вулиці Алькала. Герніко ледь помітним рухом руки показав на церкву. По його голосу Гарсіа здогадався, що він з прикрістю всміхається.
— Після проповіді оріашистського священика у французькій Каталонії (тема: "Господи, не запрягай нас у одне ярмо з невірними") я бачив, як старий Сарасола підійшов до проповідника. Проповідник ушився. Сарасола сказав мені: "Від знайомства з Христом завжди щось лишається: серед усіх, кого я тут бачив, ця людина була перша, яка відчула сором..."
Проїхав ваговоз з ополченцями, над якими стирчали стволи старих кулеметів. Герніко провадив трохи тихіше:
— Розумієш, коли я дивлюсь на те, що вони коять, мені стає соромно.
Низенький боєць з головою ласиці зупинив Гарсіа, який збирався щось відповісти.
— Завтра вони будуть тут!
— Хто це такий? — спитав Герніко півголосом.
— Колишній секретар ескадрильї Маньєна.
— Нічого не вдієш з цим урядом,— мовив ласиця.— Ось уже десять днів, як я передав у його розпорядження всі необхідні відомості для масового виведення мікроба мальтійської пропасниці. П'ятнадцять років дослідницької праці, і я не прохав жодного сентимо. Заради антифашизму! А вони нічого не зробили. Таке саме сталося з моєю бомбою. Завтра сюди прийдуть ті.
— Відчепись! — сказав Гарсіа.
Камуччі вже зник у нічному натовпі, наче його поглинула якась пастка; звуки "Інтернаціоналу" супроводжували його появу и зникнення.
— У Маньєна багато таких? — запитав Герніко.
— На початку... перші добровольці були або трохи несповна розуму, або герої. А часом і те і те разом...