Один л наглядачів повів Ерпатідеса до канцелярії особливої поліції і залишився з ним: офіцер кудись тшйтпом. І знову вікно, з якого видно те саме подвір'я, тих самих в'язнів, що ходять по колу.
Ті, кого ще не судили, гуляли на подвір'ї; смертники були в камерах. Ернандес спробував роздивитися грати по той бік подвір'я. Надто далеко. Він бачив тільки руки, що схопилися за грати: на них падало світло.
За гратамп не видно було нічого — пітьма. Та йому не так уже й хотілося бачити: він хотів перезириутися з життям, а не смертю.
Зайшов начальник канцелярії, офіцер років п'ятдесяти, з дуже довгою шиєю, маленькою головою й з вусиками, як у генерала Кейпо де Льяно, тримаючи в руках гаманець Ернандеса.
— Це ваш гаманець?
— Так.
Поліцейський вийняв з гаманця пачку грошей.
— Ваші гроші?
— Не знаю. У мене в гаманці справді були гроші...
— Скільки?
— Не знаю.
Поліцейський підвів очі до неба: його обурило таке недбальство червоних, але він змовчав.
— Песет сімсот-вісімсот,— сказав Ерпандес, знизуючи правим плечем.
— Вп впізнаєте цю банкноту?
Поліцейський спостерігав за Ернандесом, сподіваючись, мабуть, побачити якісь ознаки, що викривали б того. Ернандес, стомлений до цілковитої байдужості, подивився па банкноту й прикро всміхнувся.
Спеціальна поліція зацікавилася однією з банкнот, серед неясних рисочок, очевидно, позбавлених сенсу, була пакре-слена олівцем ламана лінія вгору й униз, схожа на літеру "А" без з'єднувальної риски. Вона нагадувала якийсь знак.
Це намалював Морено. Він усе ж таки поїхав не до Франції, а на фронт Тахо. Морено твердив: "Люди на в'язничному подвір'ї говорили про все, тільки не про політику. Ніколи. Якби хтось сказав: "Я захищав справу, яку вважаю справедливою, я програв — тепер треба розплачуватися",— то він опинився б у порожнечі. Помираєш сам. Запам'ятайте це, Ернандесе".
Чи ті, що ходять там, за вікном, думають про політику, чи про дула наведених на них рушниць, чи ні про що?
Ернандес казав Морено: "Я не надаю смерті особливого значення. Катуванню — так..." "Я запитував,— мовив Морено,— тпх, кого катували в нашій в'язниці, про що вони тоді думали. І майже всі відповідали: "Думав про те, що буде потім". Навіть катування — дрібниця перед неминучістю смерті. Найстрашніше, що смерть робить усе попереднє непоправним, непоправним назавжди; катування, насильство, а за ними — смерть — ось що жахливо. Бачите,— Морено накреслив лінію на вільному полі банкноти,— всяке відчуття, хоч би яке воно було жахливе, проходить. Але потім..."
— Упізнаєте банкноту? — знову запитав поліцейський. Усмішка Ернандеса викликала в нього розгубленість.
— Так, звісно.
Тоді Ернандес поклав її на стіл через свою неуважливість: у штабі ополченців ніхто ні за що не платив.
— Що означають ці знаки? Ернандес не відповів.
— Я питаю вас, що це таке?
Отже, люди сприймають одні одних серйозно. Ернандес дивився на цю маленьку голову, на шию: коли цей офіцер помре, його шия ще більше видовжиться. А він помре, як помирають усі. Може, навіть з більшими муками, ніж під час розстрілу, сердешний телепень!
Під вікном, відвертаючи голову, кружляли в'язні.
— Один з наших,— нарешті заговорив Ернандес з тією самою прикрою посмішкою,— втік з вашої в'язнпці, де протягом місяця був смертником; він пояснював мені, що все в житті може бути врівноважене. В розмові він накреслив ці дві лінії. Одна з них — це, скажімо, нещастя, а друга — його компенсація. Але... трагедія смерті в тому, що вона перетворює наше життя на фатум, після нього вже ніщо не може бути врівноваженим. І що навіть для атеїста в цьому незвичайна значущість самого моменту смерті... До речі, він помилявся,— повільно додав Ернандес. Йому здавалося, що він читає доповідь.
Поліцейський і собі відповів не одразу. Чи він щось зрозумів? Якщо так, то йому пощастило. Телепні завжди щось розуміють. На яке безглуздя живі витрачають час! А що коли він стане вимагати додаткових пояснень?
Річ у тім, що Ернандес, незважаючи на всю свою мужність, не наважився б вимовити слово "катування".
Поліцейський далі розмірковував.
— Особисте запитання,— нарешті озвався він. Заарештовані знову пройшли повз вікно.
— Дивні думки висловлював той офіцер,— провадив поліцейський,— краще б він ходив до церкви.
— Він не перебував на дійсній службі. Ернандес не всміхався.
— Ну а рисочки?
— Рисочки не означають нічого. Мого співрозмовника хвилювала тема розмови — от і все.
Ернандес говорив не агресивно, а неуважливо. Задзеленчав дзвінок. Зайшов наглядач.
— Можете йти,— сказав поліцейський. Ернандесові не сходив з думок Морено. Якось навесні,
сидячи за таким самим столом у Толедо, він почув, як письменник Рамон Гомес де ла Серна сказав: "Я визнаю, що людина походить від мавпи, це особливо видно з того, як вона лущить і їсть земляні горіхи..." Куди поділися часи гумору? Ернандес віддав честь і ступив крок до дверей.
— Стій! — гнівно гримнув поліцейський.— Стосовно вас зроблено особливо доброзичливі розпорядження, але...
Вирваний із спогадів сказаними по-військовому словами: "Можете йти",— Ернандес віддав честь, як звик це робити в Толедо за останні два місяці, піднятим кулаком. Невже зараз йохму доведеться сперечатися на цю тему?
— Доброзичливість,— сказав він,— у камері смертника?.. І чому особливі розпорядження?
Поліцейський не то здивовано, не то з досадою подивився на нього:
— А як ви гадаєте чому? Через ваші гарні очі? Нараз у голову поліцейському прийшла якась думка,
і він заперечливо помахав пальцем, ніби промовляючи: "Тобі нема чого мене остерігатися",— всміхнувся й сказав:
— Я ж бо все знаю...
— Що? — спокійно спитав Ернандес.
Фашистові все це починало здаватися дивним. Червоний!
— Мабуть, ідеться про те, як ви повелися щодо командирів Алькасару.
Від огидп не зовсім божеволієш. Ернандес раптом відчув, що йому жарко від брудної, чотири дні неголеної щетини. Він більше не всміхався, і його обличчя здавалося не таким видовженим. Рука, якою Ернандес спирався на стіл, стиснулася в кулак.
— Побажайте, щоб мені не довелося це робити знову,— сказав він, дивлячись на поліцейського й притискаючи кулак до столу. Плече його тремтіло.