— Протримайтесь до години п'ятої-шостої.
— Вісагрську браму можна укріпити, але вони цього не зроблять.
— Тоді ми повинні її укріпити,— сказав Генріх.— Ходімо туди.
Зробивши великий гак по провулках, вони вийшли до брами. Тут стояв цілий ярмарок рушниць.
З десяток ополченців сиділи на землі й грали в карти. Проходячи повз них, Генріх нахилився, згріб усі карти і, дивлячись на гравців, поклав колоду в кишеню. Він пішов далі, проминув браму й обстежив позицію зовні. Мануель підібрав майже пряму гілку, яка замінила ііому стебло крону: він хотів заспокоїтися, бо покинуті рушниці викликали в нього лють.
— Це цілковите безглуздя,— сказав Генріх.— Укріпившись на дахах і балконах, тут можна протриматися принаймні доти, поки вони підтягнуть артилерію.
Генріх і Мануель повернулися до міста. Генерал і далі дивився на дахи.
— От нещастя, що я не знаю іспанської мови!
— Розумію,— сказав Мануель.
Він почав з Ернандесом відбирати бійців, по одному розставляти їх, посилати по боєприпаси, роздавати придатні з покинутих рушниць уже розставленим стрільцям. Знайшлися три ручні кулемети. Через годину браму було укріплено.
— Може, я тобі видамся диваком,— сказав Генріх Ма-нуелеві,— але вважаю, що тепер їм слід було б заспівати "Інтернаціонал". Зараз вони всі поховалися й не бачать один одного. Треба, щоб вони відчували один одного.
— Товариші! — крикнув Мануель.
З усіх закапелків і з усіх вікон висунулися голови. Мануель заспівав "Інтернаціонал"; йому заважала гілка, яку він не хотів викинути й якою йому кортіло відбивати такт. Мануель мав гучний голос, а що обстріл Алькасару майже припинився, то його було добре чути. Але бійці не знали слів "Інтернаціоналу".
Це Генріха вразило. Мануель обмежився приспівом.
— Гаразд,— з прикрістю сказав Генріх.— О четвертій годині ми вже будемо в Мадріді. До цього часу вони протримаються.
Ернандес сумно всміхнувся.
Мануель призначив командирів, і всі троє пішли до брами дель Соль.
За три чверті години й цю браму було укріплено.
— Ходімо знову до Вісагрської брами,— сказав Генріх. З прочинених вікон дедалі частіше лунали постріли фашистів. На вулицях уже не штовхалися юрби: протягом
години з міста втекло понад десять тисяч чоловік. Місто порожніло, як тіло, що спливає кров'ю.
їхній автомобіль стояв замкнутий у гаражі.
— їдьте зараз же,— сказав Ернандес,— а то... Біля дверей на пих чекав офіцер з вусиками.
— Мені сказали, що ви їдете до Мадріда. Мені необхідно там бути. Чи не могли б ви взяти мене з собою?
Він показав командировочне посвідчення. Спочатку вони поїхали до Вісагрської брами. Автомобіль вів Мануель. Біля кожного під'їзду валялися рушниці. Коли автомобіль гальмував на повороті, прочинилися двері й з них потяглася до рушниці рука. Генріх стрельнув, рука зникла.
— Іспанський народ виявився не на висоті...— озвався офіцер.
Знову в погляді генерала з'явилася жорстка пильність, яку вже двічі помічав Мануель.
— У таких випадках,— сказав Генріх,— криза — завжди криза командування.
Мапуель згадав Хіменеса. І всіх тих старанних і заклопотаних бійців, яких можна було побачити на мадрідських вулицях,— вони вчилися йти в ногу, наче вчилися читати.
Під'їхавши до Вісагрської брами, Мануель гукнув на вартових. Ніякої відповіді. Він знову гукнув. Ні звуку. Він піднявся на останній поверх першого ж будпнку, звідки видно було всі дахи. За кожним рогом, там, де він поставив по бійцю, лежала кинута рушниця. Навіть три ручні кулемети. Вісагрську браму ще захищали рушниці без людей.
На Малазькому, Кордовському та Арагонському фронтах бракувало рушниць. Не вистачало рушниць і в Мадріді.
Неподалік на току молотили хліб...
Нарешті Мануель викинув свою гілку й на ослаблих ногах став спускатися вниз. Усі двері помешкань були відчинені: біля вікон, прихилені до фіранок, охороняли Толедо останні рушниці.
А в розчинених вікнах на кожному даху, за кожним комином видніла рушниця її поряд з нею лежала сумка з набоями.
Мануель пояснив Генріху, що сталося. А Ернандес і сам здогадувався про це.
— Сюди слід кинути молодь,— сказав Генріх.— їдьмо до Мадріда. Зараз ще можна буде евакуювати Толедо!
— Ви не встигнете,— сказав Ернандес.
— Спробуємо.
— А ти що збираєшся робити? — спитав Мануель.
— Що я можу робити? — відповів Ернандес, знизуючи плечем і вишкіривши з прикрістю свої довгі жовті зуби.— Чоловік двадцять серед нас уміють орудувати кулеметом... Bin байдуже показав па кладовище.
— Там або тут...
— Ні, ми повернемося вчасно. Ерпандес знову степу в плечем.
— МИ повернемося вчасно,— рішуче повторив Мануель. Ернандес з подивом глянув па пього.
Мануель раптом зрозумів, що він ще ніколи не розмовляв таким тоном з Ернандесом. Не можна перекладати накази байдужим тоном, а він протягом кількох годин розмовляв Генріховимп інтонаціями. Він навчився командувати, як вивчають мову, повторяючи з голосу.
— Якщо набереш двадцять чоловік,— провадив він,— постарайся все ж таки втримати браму.
— Призначте нових людей, перш піж піти звідси,— сказав Генріх.
— Слухаюсь,— відповів Ернандес з тим самим розпачем. Розставивши людей, вони поїхали до крамнички. З вікон
сипалася лайка, і посилювалася стрілянина фашистів.
— Ось ці,— сказав Мануель,— хотіли б зпову посадити на престол Філіппа II. Для початку, Ернандесе, збери зброю, крім тієї, що біля брами. Я пришлю тобі ваговози з штурмовими гвардійцями.
— Легше примусити, щоб її зібрали, ніж щоб нею користувалися.
Агонія міста посилювалась.
— Хай тримаються вдень,— сказав Генріх.— Динамітники триматимуться вночі. З молоддю й бійцями з П'ятого полку ми протримаємося тиждень. А через тиждень...
Розділ восьмий
Ернандес у цивільному — як і всі бійці, що залишилися, він скинув мундир — па мить зупинився. Судячи зі звуків, республіканці були праворуч від нього. Чого він хотів? Урятуватися? Дві години тому Ернандес міг піти звідси спокійно, як сідають на поїзд. Битися до загину? Передусім не бути самому, не бути самому. Він відбився від своїх при першій же атаці Терсіо 1. Головне, знайти своїх.
Пробігши попід стінами будинків провулка (зліва наближався скрекіт кулеметів Терсіо), Ернандес дістався до якоїсь вулиці. Кулі республіканців дряпали високі тьмяні фасади —