Льотчик дивився мов загіпнотизований на фотографію; в його погляді було щось хлоп'яче, що гармоніювало з відстовбурченими маленькими вухами; обличчя на фотографії були сліпі.
— Чим ви доведете...— спитав він,— що цю фотографію... не доставили вам... що це не підробка?..
— Що ж, вважатимемо, що це підробка. Ми виколюємо очі республіканським пілотам, щоб сфотографувати їх. У нас для цього є спеціальні кати-китайці, комуністи.
Побачивши ці фотографії, Скалі також вважав, що це підробка: люди не одразу ж вірять у такий моральний занепад тих, з ким вони борються.
Льотчик-спостерігач знову став розкладати папери, ніби ховаючись у цьому занятті.
— Ви цілком певні,— запитав Скалі,— що коли б я зараз був на вашому місці, то ваші...
Він раптом замовк. З купи срібла, мов миші, виповзали один, два, три, чотири удари, такі самі сріблисті й легкі, наче вони долинали не від годинника, прикиданого в цьому трагічному мотлоху, а від самих скарбів Аладдіна. Цей годинник, що його накрутив — на який час? — їхній власник і що тепер своїми ударами урвав таку далеку від нього розмову, викликали в Скалі відчуття байдужості й вічності; все, що він казав, усе, що він міг сказати, видалось йому таким марним, що хотілося тільки мовчати. І цей чоловік, і він уже вибрали свою долю.
Скалі неуважливо дивився на карту загиблого й водив по ній олівцем; спостерігач повернув фотографію лицем до столу. Скалі знову наблизив окуляри до очей, подивився на льотчика-спостерігача, а потім на карту.
За журналом польотів, фашистський літак вилетів з Ка-сера й полетів на південний схід від Толедо. Але аеродром Касера перебував під щоденним наглядом республіканських літаків, і на ньому, безперечно, не було жодного літака. Це була іспанська авіаційна карта, чудово виконана, кожен аеродром позначався опуклим фіолетовим прямокутником. За сорок кілометрів від Касера стояв інший, ледь помітний, прямокутник: він був накреслений олівцем, а олівець пе писав на лакованій поверхні, залишився тільки слід, надряпаний вістрям графіту. Такий самий прямокутник стояв біля Саламанки, інші на південь від Естрамадури на Сьєррі... Всі таємні аеродроми. Т всі аеродроми в районі Тахо, звідки вилітали літаки на Толедський фронт.
Скалі відчув, що його обличчя напружилося. Він зустрівся очима з поглядом ворога: кожен з них здогадався, що його супротивник усе зрозумів. Фашист не ворухнувся й пе пустив пари з вуст. Його голова втяглася в плечі, обличчя тремтіло, як тоді, коли віп дивився на фотографію Вальядо.
Скалі склав карту.
Пополудневе сонце іспанського літа тиснуло на аеродром так само, як напіврозбитий літак Дарраса тиснув на порожні камери шасі, продірявлені кулями. За оливковим гайком селянин співав андалуську пісню.
Маньєн, який щойно повернувся з міністерства, зібрав усі екіпажі в барі.
— Добровольці для польоту на толедський Алькасар. Настала тривала мовчанка, наповнена дзижчанням мух.
Тепер щодня під денним сонцем або вечірнім пебом літаки поверталися з пораненими льотчиками, з охопленим полум'ям баком, безгучно летіли з розбитим мотором або й зовсім не поверталися. Сто літакіл, як і передбачав Варгас, уже прилетіли до фашистів; і не тільки ці сто. В республіканців не залишалося жодного сучасного винищувача, всі ворожі винищувачі були на Тахо.
— Добровольці для польоту на Алькасар,— повторив Маньєн.
Розділ третій
Як і Маньєн, Марчеліно вважав, що за відсутності винищувачів слід ховатися за хмарами. Не раз він повертався після повітряного бою на південному фронті Тахо надвечір; Толедо лежав серед нив, як великий орнамент, Алькасар височів на згині річки, дим пожарищ тягся навкоси над жовтим камінням; у його закутнях спалахували цятки світла, наче сонячні промені пронизували тінь. Пожежища спокійно курились, наче комини сільських будинків, коли заходить сонце, в могутній тиші мертвих годин війни. Марчеліно, який досить добре знав пілотаж і аеронавігацію, щоб передбачити дії товаришів по польоту, не став знову пілотом, але він був найкращий бомбардир інтернаціональної ескадрильї і чудовий командир екіпажу. Зараз десь під хмарами, в Толедо, йде бій, і ворожі винищувачі близько.
Над хмарами небо було незвичайно чисте. Вгорі не летів жоден ворожий літак, над білим простором панував космічний спокій. За підрахунком, літак наближався до Толедо; він летів з максимальною швидкістю. Хайме співав, інші напружено дивилися непорушним, наче неуважливим поглядом. Удалині виступали вкриті снігом гірські вершини; час від часу в прогалині між хмарами видніли поля пшениці.
Мабуть, літак уже був над містом. Але жоден з приладів не міг відзначити величини відхилення, що його викликав скісний до польоту вітер. Якщо вони знизяться під хмари, то майже напевне побачать Толедо; та якщо їх надто знесло вбік, то ворожі винищувачі встигнуть прилетіти до початку бомбардування.
Літак спікірував.
Пілот і Марчеліно чекали водночас і землі, і гармат Алькасару, і ворожих винищувачів. Вони втупились очима в альтиметр так пильно, як ніколи не дивилися в людське обличчя. Вісімсот... шістсот... чотириста... А хмарам нема кіпця. Треба було знову набрати висоту й чекати, коли в прогалині між хмарами з'явиться земля.
Вони повернулися до непорушного неба над хмарами, що, здавалося, рухалися разом із землею. Вітер гнав хмари зі сходу на захід; прогалини були порівняно часті. Літак, що загубився в просторі, кружляв з точністю зірки.
Хайме, передній кулеметник, кивнув Марчеліно: вперше вони обидва відчули всім тілом рух землі. Літак, що обертався, мов крихітна планета, віддана на поталу байдужому тяжінню світів, чекав, коли внизу з'явиться Толедо, його заколотний Алькасар, обложники, втягнуті в ритм земних справ.
Тільки-но вони побачили першу, надто вузьку щілину в хмарах, у них знову прокинувся інстинкт хижого птаха. Літак кружляв, наче яструб у пошуках ширшої прогалини в хмарах, погляди всього екіпажу втупилися вниз, вистежуючи землю. Здавалося, весь хмарний краєвид повільно, як планета, обертається довкола непорушного літака.
За двісті метрів від літака із землі, що раптом з'явилася в щілині хмар, піднялась маленька кругла хмарка: стріляли з Алькасару.