Повз відчинені двері палати проходили поранені, далеко відставляючи туго забинтовані руки на черезплічнику, наче скрипалі, що наготувалися грати. Ці мали найстрашпіший вигляд: рука в гіпсі, відставлена від тіла, викликає враження руху, і всі ці примарні скрипалі, несучи перед собою округлені й непорушні рукп, йшли, мов статуї, які хтось підштовхує ззаду, в тиші акваріума, де чути було лише приглушене дзижчання мух.
Розділ другий
4 серпня
У задушливій спеці, серед загального збудження стартували шість сучасних літаків. Колона марокканців, що наступала в Естрамадурі, йшла від Меріди на Медельїн. То була могутня моторизована колона, мабуть, найкраща ударна частина фашистів. Щойно зі штабу телефонували Маиьєну й Сембрано: колоною командує сам Франко.
Народне ополчення Естрамадури без командпрів, без зброї намагалося чинити опір. З Медельїна на бій проти ручних кулеметів марокканської піхоти йшли із своїми мисливськими рушницями лимар і шинкар, господар заїзду, наймити й кілька тисяч найзнедоленіших у Іспанії.
Три "дугласи" й три бомбардувальники з кулеметами зразка 1913 року займали половину ширини аеродрому. Жодного випищувача: всі були на Сьєррі. Сембрано, його друг Вальядо, пілоти іспанських повітряних ліній, Маньєн, Сибірський, Даррас, Карлич, Гарде, Хайме, Скалі, новачки — дядько Дюгей з механіками біля ангарів, такса Раплаті — вся авіація була в ділі.
Хайме наспівував фламепко.
Вишикувавшись трьома трикутниками, літаки полетіли на південний захід.
У літаках було прохолодно, але над самісінькою землею стояла спека, тремтлива, наче повітря над коминами. Подекуди в хлібах видніли крисаті брилі селян. Від гір Толедо до гір Естрамадури, по цей бік війнп, дрімала в пополудневому сні земля кольору жнив, сповнепа мпру від обрію до обрію. В куряві, здійнятій до пекучого сонця, бруствери й пагорби здавалися пласкими силуетами; за пими — Вадахос, взята восьмого серпня фашистами Меріда, Медельїн і ще певидимі сміховинні цятки па неосяжній рівніші, що пашить спекою.
Дедалі частіше з'являлися скелі. Зрештою перед очима льотчиків постав суворий, як його кам'янистий грунт,— дахп, біля яких ані деревця, стара посіріла па сонці черепиця,— берберінський кістяк па африканській землі: Бада-хос, його Алькасар, його безлюдні арени. Пілоти дивилися на карти, бомбардири — в приціли, кулеметники — на вертушки, що крутилися перед кабіною. Під ними пропливало старовинне, обгризене іспанське місто, а в ньому — жінки в чорному, що визирали з вікон, відра з темпо-зелеиими оливами й ганусом, фортепіано, на якому діти грали одним пальцем, і худющі коти, що прислухалися до звуків, які губилися в спеці... І така посуха, що, здавалося, черепиця й каміння, будинки й вулиці від першої бомби розсиплються на друзки з гуркотом кісток і щебеню. Над площею Карлич і Хаймо помахали носовичками. Іспанські бомбардири скидали нашийні хустини, розфарбовані в кольори республіки.
Потім перед очима пілотів та бомбардирів постало взяте фашистами місто: вони бачили руїни античного театру Мері-ди; місто, схоже на Бадахос, на всю Естрамадуру. Відтак Медельїи.
По якій дорозі йшла колона? Дороги, необрамлені деревами, були жовті під сонцем, трохи світліші за землю, і порожні, скільки око сягало.
Ескадрилья пролетіла над квадратною площею та будинками, що її оточували,— Медельїн — і взяла курс на ворожі лінії і па сонце. Надвечірнє сонце засліплювало очі; насилу вдавалося розгледіти розпечену стрічку дороги. Два "дугла-си", що летіли за літаком Сембрано, зменшили швидкість і витяглися в одну лінію: з'явилася ворожа колона.
Даррас, що тільки-но передав команду першому пілотові, до половини висунувшись з кабіни, здавалося, не міг відірвати очеіі від ворога. В світову війну він вистежував лише одну німецьку бригаду, тепер же він підстерігав те, проти чого боровся стільки років і в мерії, і в робітничих організаціях, які створювалися наполегливо й терпеливо, розвалювалися, знову створювалися,— проти фашизму. В Італії, Китаї, Німеччині... Тут, у Іспанії, де тільки-но почала здійснюватися надія всього життя Дарраса, знову підвів голову фашизм — майже під його літаком; і тепер він бачив тільки літаки своїх, які змінювали напрям.
Щоб зайпяти місце в бойовій лінії, літак, де він перебував (літак Маньєна — перший з інтернаціональної ескадрильї), завернув. Перед ними на цілому кілометрі дороги через рівні проміжки видніли червоні цятки. Літак летів високо; сонце знову засліпило очі, і Даррас уже пе бачив нічого, крім білої дороги.
Потім дорога звернула вбік, сонце лишилося збоку, і червоні цятки з'явилися знову. Надто маленькі для автомобілів і з надто механічним рухом для людей. А дорога ворушилась.
Раптом Даррас зрозумів. І, ніби думка зняла з очей полуду, він розрізнив обриси цяток, що рухалися: вкриті пожовклим від пороху брезентом ваговози. Червоними цятками були пофарбовані суриком незамасковані капоти ваго-
ЕОЗІВ.
Дороги, що розбігалися промінням від трьох міст, наче сліди велетенських пташиних лап, стелилися у мовчазній тиші полів аж за обрій; і серед непорушних доріг ось ця мерехтіла. Фашизм для Дарраса був цією мерехтливою дорогою.
Обабіч дороги впали бомби. Десятикілограмові бомби: над полями здіймалось високе вузьке полум'я вибуху й дим. Фашистська колона анітрохи не пришвидшила ходи, але дорога ще дужче замерехтіла.
Ваговози й літаки йшли одні одним назустріч. Засліплений сонцем, Даррас не бачив, як падали бомби, не бачив, як вони вибухали — тепер одна за одною — й далі на полях. Його перев'язана нога знову занила. Він знав, що в одного з "дугласів" не було бомбоскидача і бомби кидали через розширену дірку ватерклозета. Нараз частина дороги застигла на місці: колона зупинилася. Одна бомба влучила у ваговоз, який тепер лежав упоперек дороги, але Даррас цього не бачив.
Ніби черв'яка розрізали на частини, голова колони рухалася в бік Медельїна; бомби й далі падали. Літак Дарраса летів тепер над цією головою.
Другий пілот не бачив, що відбувалося під ним.
Бомбардир третього літака інтернаціональної ескадрильї Скалі дивився на бомби, що падали ближче й ближче до дороги. Добре вишколений у італійської армії, де він до еміграції щороку проходив військовий збір як льотчпк запасу, Скалі вже встиг відзначитися в трьох польотах, що їх віл здійспив на Сьєрру. Тепер Скалі сидів у літаку, пілотованому Сибірським, що якихось п'ятнадцять секунд пролітав над дорогою, і бачив, як вибухи наближалися до ваговозів. Але вже було пізпо цілитися в голову колони. Решта ваговозів намагалися обійти праворуч і ліворуч ваговоз, який лежав упоперек дороги (безперечно, розбитий). З літака Скалі здавалося, ніби ваговози приклеїлися до дороги, наче мухи до липучки; він ніби чекав, що вони злетять або завернуть на поле, але дорогу, мабуть, обрамлювали насипи. Колона, яку тепер Скалі бачив виразно, силкувалася поділитися на два рукави, немов річка, яку розтинає стрімчак, і обійти перекинутий ваговоз з обох боків. Скалі ясно бачив білі цятки тюрбанів марокканців; він згадав мисливські рушниці сердешних бідарів з Медельїна й одразу ж відчинив обидва відсіки з легкими бомбами, коли скопище ваговозів опинилося під прицілом. Потім він схилився над отвором і чекав падіння своїх бомб: дев'ять відрахованих долею секунд між ним і цими людьми.