З долин долинають звуки далеких вибухів. На ковдрах, тримаючи їх за ріжки, приносять поранених ополченців.
— Народ кожен день рятує Мадрід,— сказав Мануель, дивлячись на верхівки гір, за якими засіли фашисти Сетові ї.
— Еге ж. А потім іде спати.
— Але вранці він знову починає боротися.
— Ти ростеш, Мануелю... Це добре. Ти чудово командував наступом батареї...
— Мабуть, у мені щось змінилося, і на все життя, але це не через наступ батареї позавчора, це сталося сьогодні, коли я побачив юнака, який писав на стіні кров'ю вбитого фашиста. Я відчував не меншу відповідальність, командуючи в оливкому гаю чи колись правуючи своїм ваговозом.
— Колись,— повторив Рамос.
З того часу не минуло й місяця.
— Минуле — не питання часу. Але перед юнаком, який писав на стіні, я відчув нашу відповідальність. Посвячення в командири, друже Рамосе...
Далеко в тилу урядових військ яскраво горить багаття пастуха чи селянина.
До багаття тягнеться величезна пелена нічного туману. Зникає земля, єдина пляма світла на схилі гори — полум'я; разом з миготливим багаттям мовби виривається назовні спокій, що, зігнаний з гір, сховався був під землею, наче бронепоїзд у тунелі. Праворуч, дуже далеко, горить іще одна ватра.
— Хто доглядає за пораненими? — запитав Мануель.
— Головний лікар санаторію. Людина дуже згідлива.
— Лівий республіканець?
— Здається, правий соціаліст. Йому чудово допомагають жінки з ополчення.
Мануель розповідає, як біля ваговоза з'явилася одна така
жінка. Рамос, устромивши пальці в кучеряві пасма чуприни, всміхаються.
— Якої думки ти про жінок з ополчення, Мануелю?
— Для наступу — нуль; власне, вони тільки можуть добряче попсувати нерви чоловікам. Для захисту — незамінні. Хоробрість у них — дещо перемінна, та це часто буває й у чоловіків, іноді — надзвичайна.
— Розумієш, у кожному селі, яке захопив Франко, всі стають ііце більшими рабами, ніж вони були раніше. Я вже не кажу про наших — це само собою зрозуміло, але ось дітей знову тягнуть до попа, а жінок женуть на кухню. Отож усі так чи інакше пригнічені борються разом з нами...
Дивна сила вогню: то піднімаючись, то опускаючись, наче корячись ритмові ковальського міха, він ніби горить над усіма полеглими цього дня й напускає на людське безумство ніч, що дедалі згущується.
Рамос відчуває, що посмішка зникає з його обличчя. Він спостерігає за іншим багаттям. Знову бере в руки бінокль.
Це не багаття пастухів, це — сигнальні вогні.
Чи не ввижаються йому, як ополченцям, скрізь сигнали? Він знає світлову сигналізацію; а втім, ці негідники передають абеткою Морзе, але кодом.
Друге багаття — теж сигнал. Фашисти добре підготувалися. Скільки таких вогнів горить тепер у тилу республіканських позицій! На всіх схилах, скільки Рамос сягає оком, бійці ополчення повлягалися й сплять. їхній гамір затих. Люди, що загинули цього дня, вже тиспуть усім своїм тягарем на асфальт доріг або на чагарі схилів і, припавши до землі, починають свою першу ніч мерців. У прозорому спокої, що огорнув Сьєрру, тільки беззвучна мова зради заповнює темряву, яка насувається.
III
Розділ перший
Мануель почав усвідомлювати, що війна — це означає робити все можливе, щоб шматочки металу впиналися в живу плоть.
Несамовиті зойки чоловіка або жінки (коли біль ставав нестерпним, тембр голосу не можна було визначити) линули через палату шпиталю Сан-Карлос і губилися в ній.
Палата була дуже висока, світло падало до пеї згори, через душники, майже цілком закриті широколистими деревами, крізь крони яких сочилося яскраве світло літнього
3 5-425
05
сонця. Це зеленкувате сяйво, нескінченні стіни без вікон, якщо не підводити голови, скуті в своїх рухах люди в піжамах, що ходили на милицях у тривожній тиші шпиталю, ці тіні, вдягнені в бинти, наче в карнавальні костюми,— все це здавалося вічним царством страждань, поза часом і поза нашим світом.
Цей величезний акваріум прилягав до палати важкопоранених, звідки долинали страшні крики: стеля звичної висоти, вісім ліжок і справжні вікна. Мануель, зайшовши, спершу побачив тільки великі квадрати кисейішх завісок і доглядальницю, що сиділа на стільці біля дверей. Осяяна сонцем кімната здавалася безлюдною — світла шпитальна палата, так несхожа на підземелля інквізиторів, де бродили забинтовані примари; але звуки виказували її справжнє життя.
З одного ліжка в середньому ряду доносився, ні на мить не стихаючи, той стогін, що буває однаковий у людини й у тварини, коли біль стає нестерпний, коли голос виражає тільки зойк страждання: крики, що підвладні ритмові дихання, які ось-ось замовкнуть разом з останнім видихом. І коли вони справді замовкли, їх змінив скрегіт зубів, болісний, як стогін породіль. Мануель відчував, що крики знову почуються, тільки-но відновиться дихання.
— Що з ним? — півголосом спитав він у доглядальниці.
— Льотчик. Його літак збили разом з бомбами. Впавши, вони вибухнули. П'ять кулеметних куль, двадцять сім осколків.
Кисейна завіска ворухнулася від поштовху, наче поранений сів на ліжку.
— Його мати,— сказала доглядальниця.— Йому двадцять два роки.
— Ви звикли,— мовив з прикрістю Мануель.
— Нам не вистачає доглядальниць. Я не доглядальниця, я хірург.
Знову почувся крик, посилюючись, ніби поранений, намагаючись знепритомніти, всіляко викликав біль — і нараз замовк. Але Мануель не наважився підійти.
Чому він відчував, що поранений судомно стискає руками простирадло? Він почув нові звуки, спочатку ледь уловимі, аж Мануель розгубився, потім виразніші: поцілунки. Що таке слова перед понівеченим тілом? Тепер, коли юнак примусив свій біль замовкнути, мати робила те, що тільки й могла: цілувала його.
Мануель виразно чув звуки поцілунків, дедалі квапливіші, немов жінка, відчуваючи, що біль причаївся й міг будь-якої миті знову поверпутись до її сина, хотіла зупинити його своєю ніжністю. Рука схопила кисейну завіску й судомно
стиснула її. Мануель відчув цей біль, що повис у порожнечі, неначе він уп'явся в ііого руку. Рука пораненого розціпилась, і знову почулися крики.
— А... Як давно? — запитав Мануель.
— Від позавчора.
Нарешті Мануель подивився на доглядальницю: низенька, ще зовсім молода. Вона була без хустки, волосся в неї було чорне й лискуче.