Його тонка нижня губа відкопилилась; у цьому світлі бару він ще більше скидався на Вольтера, доброго Вольтера в білому льотному комбінезоні.
— Вони мали рушниці. Чотири роки військової дисципліни й фронту. До того ж комуністи — сама дисципліна.
— Чому ви революціонер, Маньєн? — спитав Вальядо.
— Гм... Я працював багато на заводах; такі люди, як ми, що завжди захоплені своєю роботою, не уявляють собі, як можна прожити життя, марно витрачаючи щодня по вісім годин... Я хочу, щоб люди знали, навіщо вони працюють.
Сембрано думає, що великі власники Іспанії здебільшого не здатні керувати своїми підприємствами, які перебувають у руках інженерів, і що віп, як інженер, воліє працювати для робітників заводу, а не для ного власника. (Так думає і Хайме Альвар, і майже всі ліві інженери).
А Вальядо прагне відродження Іспапії і нічого не сподівається від правих. Вальядо — великий буржуа; це він розкидав прокламації над казармою Ла-Монтанья, і в нього обличчя señorito, тільки без вусиків, що їх він зголив після заколоту.
Маньєн зачудовано вдумується у виправдання, що їх розум знаходить для людських пристрастей.
— І потім,— сказав він,— я був лівим, бо був лівим... Зрештою, мене багато що зв'язувало з лівими, дружба й вїр-пість. Я зрозумів, чого вони хочуть, і тому їм допомагав. І що більше їм ставали на перешкоді, то дужче я зближався з ними...
— Поки ти тільки одружений з політикою, то це ще не так страшно,— сказав Сембрано,— а от коли від неї ідуть діти...
— А ким ти був? Комуністом?
— Ні, правпм соціалістом. А ти комуніст?
— Ні,— мовив Маньєн, посмикуючи вуса, — теж соціаліст, але крайній лівий.
— А я,— відповів Сембрано з сумною, як ніч, що насувалась, посмішкою,— я був переважно пацифістом.
— Переконання змінюються,— сказав Вальядо.
— Люди, яких я захищаю, не змінилися. А це головне. Довкола них кружляє мошва. Вони розмовляють. Над
аеродромом опускається ніч, велична, як усі неосяжні простори; тепла ніч, схожа на всі літні ночі.
Розділ четвертий
Серпень
Чоловік двадцять бійців народного ополчення дружно спускалися зі Сьєрри па обід. Без офіцерів. Мабуть, командири, які не були певні, що під час обіду надійно охоронялися перевали, самі залишилися вартувати. На щастя, таке саме й на тому боці, подумав Мануель.
П'ятеро бійців були в жіночих капелюшках моди 1935 року, схожих на фісташкові ніжно-голубі тарілки, і з триденною щетиною. Капелюшки були закосичені останніми шипшиновими квітками зі Сьєрри.
— Відтепер,— сказав Мануель, перекривляючи тон командира Рамоса,— моди запроваджуватимуть тільки товариші, делеговані робітничими й селянськими організаціями.
Перевага віддаватиметься літнім людям, які мають рекомендації принаймні двох профспілок. Так буде переконливіше.
— Коли ми йшли в бій, сонце світило нам у вічі. Нічого пе було видно. Ми наткнулися на капелюшкову майстерню, щоправда, зачинену, але ми виоралися з нею. А потім ці капелюшки залишили собі.
Село, де цього дня розмістилася їхня база й стоянка бронепоїзда, лежало за шістсот метрів: площа з дерев'яною галересю, схожа на внутрішнє подвір'я ферми, шпиляста вежа на взірець Ескуріалу й кілька літніх крамничок, пофарбованих в оранжевий або яскраво-червоний колір; одну з них прикрашало велике дзеркало.
— Ці капелюшки непогано нам пасують! — озвався один боєць.— А вони їх викидають!
Бійці посідали за столиками кав'ярні з рушницями за спиною, не скидаючи капелюшків; позад них на схилах, що збігали від скошених полів, руділи останні плями гіацинтів, які два місяці тому вкривали хребет Сьєрри. Почулося гудіння автомобіля, що швидко наближався, і враз із-за церковної паперті виринув "форд" кольору хакі, з якого паралельно простяглись три руки у фашистському вітанні. Під зведеними руками, осяяними яскравим сонцем, видніли наполеонівські трикутні кашкети та жовті облямівки: то були цивільні гвардійці. Вони не помітили ополченців, які обідали ліворуч від дверей, і подумали, що приїхали до фашистського села. В іншій кав'ярні неквапливо підводились озброєні селяни.
— Друзі! — закричали гвардійці, різко загальмувавши.— Ми з вами!
Селяни прицілились. Ополченці вже стріляли: чимало цивільних гвардійців справді переходили фронт, але ж не з фашистським вітанням. Пролунало пострілів з тридцять. Мануель розрізняв пе такий лункий звук шин, що лопалпея; майже всі селяни цілилися в автомобіль. Одначе одного гвардійця було порапено. Вітер паповиив площу запахом палених квітів.
Мануель паказав роззброїти гвардійців, старанно обшукати, відпровадити під конвоєм ополченців (селяни ненавиділи цивільних гвардійців) до мерії і зателефонував до штабу полковника Мангади.
— Справа серйозна, невідкладна? — спитав черговий офіцер.
— Ні.
— Тільки, будь ласка, без швидкої розправи. Ми пришлемо офіцера для військового суду. їхню справу буде розглянуто протягом години.
— Гаразд. Ось іще що: їхній приїзд свідчить, що з місць розташування фашистських військ можна проїхати сюди. Я лпставив вартових на околиці села й па дорозі. Цього замало...
Військовий суд засідав у мерії. Позад підсудних, у великії! залі з побіленими стінами, мовчки стояли селяпи в сірих і чорних блузах і ополченці; спереду — дружини селян, забитих фашистами. Суворість войовничого ісламу.
Двох цивільних гвардійців уже допитали. Звісно, вопи віддали фашистське вітання, але вони думали, що це село зайняли фашисти, тож вони хотіли перетяти його й дістатися до республіканських військ. Брехня, що її, як усяку очевидну брехню, однаково важко було й слухати, мовити: здавалося, гвардійці борсалися в ній, задихаючись у своїх тугих мундирах, наче в гаротах. До судового столу підійшла селянка. Фашисти зайняли її село, розташоване неподалік, яке згодом відбили республіканці. Вона бачила, як гвардійці під'їхали на автомобілі.
— Коли вони мене викликали з приводу сина... коли вони мене викликали, то я думала, для того щоб його поховати... Але ж пі, для того щоб мене допитати, душогуби...
Вона ступила крок назад, ніби хотіла краще роздивитися їх.
— Оцей був там, оцей... Коли б убили його сппа, як мого, то що б він сказав? Га? Що б він сказав? Що б ти сказав, мерзотнику?