Друга хвиля фашистів, завагавшись, зупинилася на узліссі, фашисти почали падати справа наліво; кулеметники бронепоїзда були поганими солдатами, але чудовими стрільцями. Вперше за весь день Рамос побачив рух, що багато разів повторювався, підстреленого на бігу ворога — витягнена рука, підкошені ноги, ніби він силкувався стрибнути й схопити смерть. Ті, кого не зачепила куля, намагалися дістатись до лісу, звідки стріляли фашисти, що сховалися від кулеметів бронепоїзда.
Праворуч пролунали рушничні постріли. Це був інший загін бійців ополчення. Фашисти, відстрілюючись, відступали лісом.
"Вони мають командирів, мають зброю,— думав Рамос, устромивши пальці в кучерявий чуб,— але вони не пройдуть. Це факт: вони не пройдуть".
Розділ третій
Випробування льотчиків тривало.
В тиші літнього дня до Маньєна підійшов доброволець у куфайці, незважаючи на спеку.
— Капітан Шрайнер.
Це був низенький, нервовий, з гострим носом і черствими очима колишній помічник командира ескадрильї Ріхтгофена. Маньєн привітно подивився на нього поверх вусів.
— Ви давно не літали?
— З війни.
— Чорт! Скільки вам треба буде часу, щоб знову ввійти у форму?
— Гадаю, кілька годин.
Маньєн мовчки подивився на нього.
— Гадаю, кілька годин,— повторив Шрайнер.
— Ви працювали в авіації?
— Ні. В копальнях Алеса.
Шрайнер дивився не на Маньєна, на чпї запитання відповідав, а на літак, пропелер якого крутився. На його правиці тремтіли пальці.
— Розпорядження надійшло надто пізно,— сказав він.— До Тулузи мені довелося їхати на ваговозах.
Він заплющив вузенькі очі й прислухався до гулу мотора. Ґїого тремтливі пальці м'яли поли куфайки. Мапьєн, одержимий пристрастю до літаків, розумів цей жест. IIIрай-пер, не розплющуючи очеіі, глибоко вдихнув повітря, ІЦО тремтіло від гулу мотора. "Певне, так дихають, коли виходять із в'язниці",— подумав Маиьєп. Цей міг би командувати (Мапьєн підшукував помічників): у його голосі є чіткість, властива багатьом комуністам і військовим.
Головний інструктор Сибірський простував по аеродрому, над яким мерехтіло сонячне сяйво; його помічник покликав Шраііпера; той ішов до навчального літака, не поспішаючи, але й далі мнучи пальцями куфайку.
З вікон бару й із злітної доріжки ДИВИЛИСЯ ЛЬОТЧИКИ.
Багато хто з НИХ брав участь у війні, але Мапьєн не був цілком иевен у НИХ; та, дивлячись на цього пілота, що свого часу збив двадцять два літаки союзників, навіть наймані льотчики, що пильно стежили за навчальним літаком, відчували тільки професійну заздрість.
Скалі, Марчеліно іі Хайме Альвар, що стояли біля бару, по черзі дивилися в бінокль. Хайме Альвар, що навчався у Франції, був за військового перекладача в інтернаціональній ескадрильї. Поряд з цим високим мідношкірим індіанцем, якому завше на обличчя спадали пасма волосся, стояв іншиіі низенький червоношкірий індіанець Вегас, на прізвисько Святий Антоній, який за дорученням ЗРС люб'язно обдаровував "пеліканів" сигаретами й платівками. Між ними просунула свій довгий ніс чорна такса Хайме — Раплаті, яка, на думку всіх, приносить щастя. Батько Хайме, як і Скалі, був мистецтвознавець.
З того краю аеродрому, де Карлич випробовував кулеметників, долинали звуки кулеметних черг. Літак злетів більш-менш нормально.
— Важко буде з добровольцями...— сказав Сибірський Маньєну.
Зрештою, Маньєн і сам знав, що нелегко буде примусити найманих льотчиків коритися добровольцям, якщо добровольці будуть професійно гірше підготовлені.
— Ви призначили мене інструктором, пане Маньєн. Дякую за довіру...
Вони ступили ще кілька кроків, навіть не зиркнувши один на одного: обидва дивилися в небо, де летів літак.
— Ви мене знаєте?
— Гадаю, так...
"Я нічогісінько не знаю",— водночас подумав Маньєн, кусаючи свої галльські вуса. Йому подобався Сибірський: незважаючи на світлий кучерявий чуб і маленькі вусики, сумний голос Сибірського виказував якщо не розум, то, в усякому разі, досвід. Власне, Маньєн знав про Сибірського тільки те, що той чудовнії льотчик.
— Ось що я вам хочу сказати, пане Маньєн: тут мене мають за червоного... Може, це й краще... Мені хотілося б тільки, аби ви знали, що я й не білий. Всі ці льотчики, навіть ті, що вже в літах, не знають життя...
Сибірський зніяковіло дивився собі під ноги. Відтак підвів очі до літака, що летів у небі, з хвилину проводжав його поглядом і мовив:
— Літає — от і все, що можна сказати...
Це була не іронія, а тривога. Шрайнер був найстарший за віком серед льотчиків; і тепер на аеродромі не було жодного пілота, який би не думав з тривогою про те, що сорок шість років життя — з них десять у копальнях — можуть зробити з великого льотчика.
— Завтра для Сьєрри буде потрібно щонайменше п'ять літаків,— заклопотано сказав Маньєн.
— Я ненавидів життя, яке вів у свого дядька в Сибіру. Я ходив тоді до гімназії і постійно чув розмови тільки про бої... І ось коли прийшли білі, я пішов з ними... Потім потрапив до Парижа. Був шофером, потім механіком, а відтак знову льотчиком. Я лейтенант французької армії.
— Знаю. Ви хочете повернутися до Росії, правда ж? Чимало росіян, колишніх білих, боролося в Іспанії, аби
довести свою лояльність, сподіваючись згодом повернутися на батьківщину.
З того краю аеродрому знову долинув кулеметний скрекіт.
— Так. Але не як комуніст. Як безпартійний. Я служу тут по контракту, але навіть за подвійну плату я не пішов би до отих. Я те, що ви називаєте ліберал. А Карлич завжди любив порядок, він був біляк; тепер ми маємо в себе порядок і силу, і він став червоним. Я люблю демократію — Сполучені Штати, Францію, Англію... Але Росія — моя батьківщина.
• Він знову подивився на літак, цього разу, щоб зустрітися поглядом з Маньєном.
— Дозвольте попросити вас про одну річ... Я в жодному разі не хотів би бомбардувати об'єкти, розташовані в місті. Мабуть, для масового внпищепня людей я не досить молодий... Але для розвідки й для бомбардуванпя фронту...
— Бомбардування міст заборонене іспанським урядом.
— Розумієте, колись я мав завдання бомбардувати генеральний штаб, а бомби впали на школу...
Маньсп не наважимся спитати, чи цоії генеральний штаб і школа були німецькі а чи більшовицькі. Літак Шраіінера вибирав місце для посадки.