— Чудова річ "Кіріє",— сказав він зніяковіло,— але, граючи, я думав про інше. Я полишив музику... Пам'ятаєш, на тому тижні там, де ми стояли, на роялі лежали ноти Шопена, найкращі його твори. Я погортав їх, усе це з іншого життя...
— Може, вже надто пізно... або надто рано.
— Може... Але не думаю. Гадаю, для мене почалося інше життя разом з першим боєм; таке саме безсумнівне, як те, що почалося, коли я вперше переспав з жінкою... Війна повертає цнотливість...
— Тут є про що поговорити...
Нарешті вони підійшли до полковника, який спостерігав за перевіркою моторів.
— Це ви, синку, зіграли для мене на "ангелах"? Дякую. Ви навмисне це зробили?
— Мені це справило задоволення. Хіменес подивився на нього.
— Мануелю, ви станете генералом у тридцять п'ять років...
— Я — іспанець шістнадцятого століття,— відповів Мануель із серйозною й поблажливою усмішкою.
— Ви ж не професіональний музика? Де ж ви навчилися грати на органі?
— Це наслідок шантажу. Священик, який мав навчати мене латини, займався зі мною лише одну годину з двох; другу він присвячував розвагам. Спершу він мою розвагу замінив своєю: ставив голку із слонової кістки — велика розкіш для того часу — на ринковий грамофон; ми сиділи в бе-резковій альтанці й слухали Верді. Я знав "Африканку" напам'ять. Потім я зажадав уроків тактики (еге ж, тактики, полковнику!). Він відповів, що це не відповідає ні його знанням, ні його вдачі, але приніс мені коробку з-під черевиків з картонними солдатиками...
На ношах і ковдрах проносили живих і мертвих солдатів.
— Відтак з'явилися платівки з музикою Палестріни,— провадив Мануель.— У підступній надії спекатися уроків тактики священик підсовував ці платівки під голку зі слонової кістки в березковій альтанці. Він домігся цілковитого успіху: я відмовився від тактики й зажадав органа. Я виявився здібним органістом.
— Отже, синку, не всі священики погані,— іронічним тоном мовив Старий селезень.
Мануель хотів обережно натякнути на ваговози, але він не встиг розтулити рота.
— Будь-яка стратегія марна,— сказав Хіменес.— Поки не надійде розпорядження, ці ваговози священні.
— Ще б пак! їх знайдено в церкві. Але ваші карабінери вже мають полуторки.
Хіменес засміявся, примруживши одне око.
— Нічого не вийде. Ви станете генералом у тридцять років, але моїх ваговозів ви не отримаєте. До речі, мені цього замало. Ходімо шукати разом.
— У Сьєррі я сказав одній жінці з народного ополчення, що в неї гарне волосся. Я попросив у неї один волосок, а вона послала мене до дідька. Ви такий самий скнара, як і вона.
— Анексуйте розвідний ключ і не говоритимемо більше про це.
Вони виїхали; ще не доїхавши до Бріуеги, кожеп з них уже дістав по три ваговози. Водії Хіменеса й ті, кого привів Гартнер, сідали за кермо і їхали за ними.
— Мені подобається наша процесія: андалуське весілля,— сказав Мануель.
— Ми зайняли вісімдесят восьмий кілометр! — крикнув зв'язківець, який проїздив повз них.
У самому повітрі пахло перемогою.
На площі в Бріуезі, перед командним пунктом (тут цього ранку мали зібратися всі відповідальні офіцери), Гарсіа й Маньєп слухали неголеного багато днів старого хвалька при краватці бантом, який явно щойно виліз з льоху.
— Коли нас вигнали звідти, вони все забрали, лишили тільки дріт, на який ми розвішували штани. Гіди не знали, як пояснити, що це за дріт. Крім одного, старого пройди, розумієте, артиста...— Він зробив рух, ніби зачісуючи свого довгого чуба.— Він і акварелі малював, і віршував, одне слово, артист. Він казав туристам у толедському Алькасарі: "Пані й панове, як відомо, Сід Кампеадор мав чимало справ; коли він закінчував давати розпорядження, писати листи й виряджати експедиції, приходив до цієї зали. Сам-один. І ось погляньте, що віп робив, відпочиваючи: повисав на дроті й гойдався".
— Цей товариш був гідом у гвадалахарському палаці,— сказав Гарсіа Мануелю й Хіменесу,— а раніше — в Толедо.
Це був літній чоловік з бакенбардами, схожими на кролячі лапи, з обличчям і рухами вродженого артиста, один з тих людей, які завжди живуть вигадками.
— Я також любив усе це, всякі цікаві витівки,— провадив гід,— поки не померла моя перша дружина... Я об'їздив цілий світ, працював у цирку... Якщо варто було щось подивитися, я мчав туди. А тут увесь цей мотлох...
Він показав великим пальцем у бік Гвадалахари, де вітер розносив під низькими хмарами запах різниці й куди йшли полонені італійці.
— Увесь цей мотлох, і ці кардинали, і навіть Ель Греко, і туристи, і все інше — коли бачиш усе це двадцять п'ять років, набридає, як і війна, па яку ти надивився цілих півроку...
Він і далі показував на південний захід, на Гвадалахару, Мадрід, Толедо, мовби байдуже відмахуючись від мух. До Мануеля підійшов офіцер.
— Ми зайняли дев'яностий кілометр! — крикнув він, поплескавши собаку по спині.— Вони кидають усе спорядження!
— Знаєте, що я вам скажу, добродію? — вів далі гід. Він знизав плечима і, мовби підбиваючи підсумок свого життя, сказав: — Каміння... Каміння... Старе каміння... От і все. Якщо ви спуститеся нижче, то ще побачите путящі речі часів римлян! Тридцять років до різдва Христового! Наголошую — до! Оце так! Сагунто — дивовижне. Або ж нові квартали Барселони! А пам'ятники? Так само, як і війна,— каміння...
Разом з полоненими італійцями повз них провели кількох марокканців.
— Ось ви,— сказав Гарсіа Маньєну,— що більше воюєте, то більше заглиблюєтеся в Іспанію, а я що більше працюю, то більше віддаляюсь від неї. Я провів ранок, допитуючи марокканців. їх мало було тут, але все ж таки були. Вони є скрізь. Пам'ятаєте, Маньєн, як Варгас казав, що в Іспанії тільки дванадцять тисяч марокканців! Так ось тут чимало марокканців і з французьких володінь. Тепер іслам як такий, як духовна община в руках Муссоліні. Французи п англійці ще зберігають свої адміністративні кадри в Північній Африці, але релігійні кадри в руках італійців. І ось наслідок: ми в Бріуезі беремо до полону марокканців і італійців. Пропаганда у Французькому Марокко, в Лівії, пропаганда в Палестині, в Єгипті, обіцянка Франко повернути ісламу Кордовську мечеть...
Гарсіа любив поговорити, а іншим хотілося, щоб він говорив. Вони читали тільки газети, що проходили військову цензуру, а Гарсіа був поінформований. Але ні Мануель, ні Хіменес не забували про свої ваговози.