Передні мули звернули й зпову зникли, пішовши в початковому напрямі. За крутим обривом дорога спускалася до Ліиареса. Маньєн упізнав яблуню.
Що це, злива періщить за скелею? Маньсп пустив свого мула клусом, випередив усіх, під'їхав до повороту. Ніякої зливи — то дзюрчали потічки, що їх заступала від нього скеля; це дзюрчання, схоже на шелест вітру в листі, підіймалося з Лінарсса, наче з дна долини його посилали санітарні карети й заново віднайдене життя. Вечір ще не настав, але вже сутеніло. Маньєн — статуя вершника на неосідланому мулі — дивився на яблуню, що стояла посеред купи опалих яблук. Крізь гілки мигнула закривавлена голова Ланглуа. В тиші, яку раптом наповнило дзюрчання води, купа повних насіння яблук, що гнили, здавалося, жила поза людським життям і смертю — самим ритмом з життям і смертю землі. Маньєн перевів погляд з дерева на одвічну ущелину. Одні за одними пересувалися ноші. Так само, як перед цим, крізь віття яблуні змигнула голова Ланглуа, тепер він бачив крізь крону ноші, що, погойдуючись, пропливали по черзі, мертвотну усмішку Тайфера, дитяче обличчя Міро, пласку пов'язку Гарде, розітнуті губи Скалі, кожне закривавлене тіло. Пронесли труну зі скривленим, мов гілляка, кулеметом. Маньєн поїхав уперед.
Глибока ущелина, в яку вони тепер спускалися, наче в глиб самої землі, якось поєднувалася в його свідомості з безсмертям дерев. Він згадав про каменярні, де колись помирали каторжники. Але потрощена нога, що ледь трималася на м'язах, повисла рука, спотворене обличчя, кулемет на віку труни — ці добровільно взяті на себе жертви, врочистий і первісний похід саморобних нош; у всьому цьому таке саме могуття, як у тьмяних скелях, що нависали з важкого неба, як у безсмерті яблук, розкиданих на землі. Знову в глибині неба закричали хижі птахи. Скільки йому ще залишалося жити? Років двадцять?
— А чому він приїхав, цей льотчик-араб?
До нього підійшла та сама жінка з двома іншими. Вгорі кружляли птахи з нерухомими, як у літаків, крилами.
— Правда, що тепер можна приростити носа?
Що більше вони наближалися до Лінареса, то дорога дедалі ширшала; тепер селяни йшли обабіч нош. Жінки в чор-пих хустинах з кошиками метушилися довкола поранених. Чоловіки йшли за ношами, не випереджаючи їх; вони йшли шерегою, випростані, як усі люди, що скинули з пліч ношу. Коли вони бралися до нош, їхня тверда хода змінювалася обережними й м'якими рухами; вони зітхали, як під час буденної роботи, мовби боячись, що виказали себе. Думаючи тільки про одне — як би пе спіткнутись об камінь, як би не стріпнути ноші, вони йшли в ногу чітким і повільним на кожній крутовині кроком; і цей ритм протягом усього довгого шляху, що поєднувався із стражданням, як урочистий барабанний бій похоронної процесії, здавалося, наповнюваа величезну ущелину, над якою кричали хижі птахи. Але тепер не смерть поєднувалася з цими горами, а людська воля.
На дні ущелини вимальовувався Лінарес, і ноші наблизилися одні до одних; труна опинилася за ношами Скалі. Кулемет було прикріплено до віка труни, як прикріплюють вінки. Вдалині, біля сарагоської дороги, довкола фашистських літаків ще горіли чорні дерева. Ці літаки не полетять на Гвадалахару. Похід чорних селян і жінок зі схованим під споконвічними хустками волоссям радше нагадував суворий тріумфальний кортеж, ніж проводи поранених.
Тепер спуск став пологіший; зійшовши з дороги, ноші рушили по траві; горяни віялом оточили їх. З Лінареса бігли діти; підійшовши на сто метрів ближче до нош, вони зупинялися, пропускали їх і потім ішли за ними. Дорога, вистелена з польових валунів, ще слизькіша, ніж гірські стежки, вилася попід фортечним муром аж до брами села.
За муром зібрався весь Лінарес. День гаснув, але ще не споночіло. Хоча дощу не було, бруківка блищала, і носії йшли обережно. В будинках, де верхні поверхи підіймалися над зубчастим муром, засвічувалися слабкі вогні.
Бомбардира й далі несли попереду. Селянки біля брами дивилися заклопотано, але без тривоги: з-під ковдри видно було тільки обличчя пораненого — воно було непошкоджене. Так само обличчя Скалі й Міро. Ланглуа — Дон-Кіхот із закривавленою пов'язкою й оголеною ступнею (він роззув звихнену ногу) — здивував їх: хіба війна в повітрі, ця пай-романтичніша війна, може скінчитися ось так? Настрій ще більше зіпсувався, коли проїхав Пюжоль. Було ще настільки яспо, що їхні уважні очі розгледіли на шкірянці великі криваві плями. Коли повз мовчазний натовп пронесли Гарде, настала така тиша, що нараз стало чути далеке дзюрчання потічка.
Всі поранені, крім Гарде, були зрячі, і вони, дивлячись на натовп, намагалися всміхнутись, павіть бомбардир. Гарде пе дивився. Але він був живий; з насипу юрба бачила за його ношами важку труну. Накритий ковдрою до підборіддя, в шоломі й з пласкою пов'язкою на обличчі, під якого пе могло бути поса, цей поранений був утіленням того образу, в якому споконвіку селягги уявляли собі війну. І піхто не примушував їх воювати. Якусь мить вони вагалися, не знаючи, що робити, але твердо вирішивши щось зробити; нарешті, так само, як селяпи у Вальделіпаресі, вони мовчки підняли кулаки.
Почав накрапати дощ. Останні ноші, горяни й останні мулп проходили між величезними скелями, звідки повзли вечірні дощові хмари, і сотнями застиглих на місці селян з піднятими кулаками. Жінки мовчки плакали, і здавалося, що кортеж, стукаючи дерев'яними черевиками, тікає від дивної тиші гір, між вічним криком хижих птахів і прихованим схлипуванням.
Санітарна карета поїхала.
У віконце в кабіні шофера Скалі бачить квадрати нічного краєвиду: то шматок вигнутого муру, то кипариси, могутні й чорні в місячному світлі серед туману — туману, який захищає від нічних бомбардувань; білі, примарні будинки — мирні будинки, фосфоресценція помаранч у чорних садках. Садки Шекспіра, італійські кипариси... "Такої ночі, Джес-сіка..." Є і щастя у світі. Над Скалі, при кожному поштовху машини, стогне бомбардир.
Міро не думає ні про що: в нього велика гарячка; вія насилу пливе у воді, що обпікає.
Бомбардир думає про свою ногу.
Гарде думає про своє обличчя. Гарде любить жінок.