Спершись на механіка, Аттіньї кликав на допомогу, але хвилі глушили його голос. У кращому разі біженці-селяни бачили їхні жести; але Аттіньї знав: у натовпі кожеп вважає, що звертаються до його сусіди. Понад самим берегом ішов селянин. Аттіньї навкарачки дістався до піску. "Допоможіть їм!" — крикнув він здалеку. "Не вмію плавати",— відповів селянин. "Тут неглибоко". Аттіньї насилу просувався вперед. Селянин не зрушив з місця. Коли Аттіньї випростувався у воді поряд з ним, селянин сказав: "У мене діти",— і пішов собі. Може, він сказав правду: і якої допомоги можна сподіватися від людини, що терпеливо чекає фашистів, дивлячись на цю шалену втечу? Може, він не довіряв Аттіньї: певне, енергійне обличчя й білявий чуб Аттіньї збігалися з уявленням малазького селянина про німецького льотчика. На сході, над гірським кряжем, віддалялися республіканські літаки. "Сподіватимемося, що вони вишлють нам автомобіль..."
Поль і Сембрано витягли всіх поранених і перенесли на берег.
Від потоку біженців відокремився гурт ополченців; стоячи непорушно на валу біля дороги, вони височіли над юрмою і ніби скорше належали до світу скель та важких купчастих хмар, ніж до світу живих, наче все, що не тікало, не могло бути живим; утупившись в охоплений уже безсилими язиками полум'я літак, які зринали з води й затуляли колір смуг на крилах, ополченці стояли над потоком нахилених уперед плечей і піднятих рук, як казкові вартові. За їхніми широко розставленими ногами миготіли голови, немов сухе листя. Нарешті ополченці спустилися до Аттіньї. "Допоможіть пораненим!" Вони повільно, нога за ногою добрели до літака. Один з них, залишившись з Аттіньї, перекинув руку бомбардира через своє плече.
— Ти знаєш, де тут телефон? — спитав Аттіньї.
— Знаю.
Ополченці були із сільської варти; не маючи ні гармат, ні кулеметів, вони вирішили рушницями захищати своє зруйноване село від італійських моторизованих колон. По дорозі, по-своєму підтримуючи їх, сто п'ятдесят тисяч обеззброєних людей з двохсот тисяч жителів Малаги тікали назустріч смерті, рятуючись від "визволителя Іспанії".
Вони зупинилися на схилі насипу. Є ж нахаби, які твердять, що кульові рани не болять, думав Аттіньї; морська вода теж не вгамовувала болю. Над насипом, згинаючись до землі, люди бігом і кроком сунули на захід. Багато хто з них притискав до губів щось невиразне, затиснуте в кулаці, наче сурмив у німий ріжок: вони їли короткі широкі стебла, мабуть, селеру. "Тут поле",— сказав ополченець. Якась старенька жінка з криком спустилася з насипу й, підійшовши до Аттіньї, подала йому пляшку. "Бідолашні мої дітоньки, бідолашні дітоньки!" Вона подивилася на інших, там, унизу, і, перш ніж Аттіньї встиг узяти пляшку, забрала її й побігла вниз, вигукуючи ті самі слова.
Спираючись на ополченця, Аттіньї підіймався вгору. Повз них бігли жінки, зупинялися, кричали, побачивши літак, що догоряв, і поранених, потім бігли далі.
Недільна прогулянка, з прикрістю подумав Аттіньї, діставшись до дороги. До тупотіння втечі, яке супроводжувало хлюпання хвиль, додалося добре знайоме Аттіньї гудіння: фашистський винищувач. Стовпище порідшало: воно вже зазнавало бомбардувань та обстрілів з кулемета.
Винищувач летів прямо до бомбардувальника, що догоряв у морі. Ополченці вже несли поранених; вони будуть на дорозі, коли сюди прилетить ворожий винищувач. Треба було б крикнути натовпові, щоб усі лягли на землю, але ніхто його не чув. За розпорядженням Сембрано, поранених поклали під невисоким будинком ферми. Літак спустився зовсім тгазь^о, покружляв над перекинутим бомбардувальником, усіяним гаснучими іскрами, як курка на рожні, мабуть, сфотографував його й полетів. Зате їхні ваговози теж пішли шкереберть, подумав Сембрано.
Повз них проїздив віз. Аттіньї зупинив його, випустив плече ополченця. Молода селянка звільнила йому своє місце, а сама сіла біля піг старої жінки. Віз рушив. У ньому було п'ятеро селян. Ніхто ні про що не розпитував, і Аттіньї не промовив ні слова: весь світ тепер рухався в одному напрямі.
Ополченець ішов поряд з возом. Через кілометр дорога відходила від моря. На полях горіли багаття; від цих багать, від людей, що сиділи навпочіпки або лежали довкола них, віяло такою самою тривогою, як від юрби, що тікала. Між цими вогнями тривала розпачлива втеча бездомних до Аль-мерії. Автомобілі створили нескінченний затор. Віз зупинився.
— Далеко ще? — спитав Аттіньї.
— Три кілометри,— відповів ополченець.
їх випередив селянин на віслюку: віслюки, раз по раз звертаючи з дороги й пробираючись крізь натовп, де тільки можна було, просувались ку^п швидше за автомобілі.
— Позич мені свого віслюка. Я поверну тобі його в селі перед поштою. Це задля поранених льотчиків.
Не промовивши ні слова, селянин зліз із віслюка й зайняв місце Аттіньї на возі.
Юнак і дівчина, мабуть, студенти, досить елегантні, без ноші, випередили віслюка. Вони йшли, тримаючись за руки. Аттіньї подумав, що досі він бачпв саму тільки злиденну юрбу, серед якої часом траплялися робітники, але загалом переважали селяни. І всі з мексікапськими ковдрами на спині. Розмови не чути: лише крики й мовчання.
Дорога пірнула в тунель.
Аттіньї намацав електричний ліхтарик. Але не було потреби діставати його з промоклої кишені. Численні вогники — всілякі лампи, сірники, ліхтарі, скалки — спалахували й гасли, жовті й червопуваті, або горіли, оточені німбом по краях потоку людей, тварин і візків. Тут, у підземному царстві, між двома голубими й далекими кружалами денного світла розкинувся табір великого переселення, недосяжний для літаків. Довкола непорушних ліхтарів і ламп метушилося ціле сонмище тіней; на мить з'являлися обриси тулубів і голів, ноги лишалися в темряві; гуркіт возів прокочувався під скелею, наче вирувала підземна ріка, в такому владному мовчанні, що воно охопило навіть тварин.
Тунель огортав Аттіньї теплом, що йшло чи то від густого натовпу, чи то від лихоманки, яка починалася в нього. Треба дістатися до телефону, еге ж, треба дістатися до телефону; але, може, він помер у дорозі, може, віз і віслюк були маренням порівняно легкої агонії? З води, в яку він був пірнув, ковзнув сюди, в цей світ земних глибин. Переконаність у тому, що він помер, сильнішу, ніж упевненість живих, давав йому струмінь крові, що тягся від кабіни літака до цього задушливого тунелю; все, що колись було життям, розпадалося на жалюгідні уривки спогадів у глибокому й похмурому заціпенінні; вогненні цятки жили в задушливій пітьмі життям глибоководних рибин, і політкомісар Аттіньї ковзав — непорушний і невагомий — уже по той бік смерті, но широкій річці сну.