— Звісно, якщо говорити про життя, то це життя, але якщо говорити про роботу, то це не робота: йдеш робиш свою справу, приїздиш на кінцеву зупинку з половиною пасажирів — другу половину по дорозі вколошкали. Я й кажу: що це за робота...
Вагоновод зупиняється, зупиняється Гонсалес, зупиняється й Маренго. Всі перехожі зупиняються або біжать у підворіття: п'ять "юикерсів", яких охороняють чотирнадцять "хейнкелів", летять на Мадрід.
— Не треба боятися,— каже хтось,— до цього звикаєш.
І перш ніж Гонсалесу й Маренго вдається щось роздивитися у вечірньому сірому пебі, величезний натовп виходить із сховищ, льохів, підворіть, будпнків, стапцій метро — із сигаретами в зубах, з інструментом або портфелем у руці, в блузах, у піджаках, у ковдрах.
— Там і наші! — каже якийсь цивільний.
— Звідки ти знаєш? — питає Гонсалес.
— Значно краще чути.
З іншого кінця Мадріда — вперше від початку війни — летять тридцять шість республіканських винищувачів.
Це літаки, продані Іспанії Радянським Союзом після того, як він денонсував угоду про невтручання, й нарешті зібрані. Деякі з них уже билися на Хетафе. Полагоджені літаки інтернаціональної ескадрильї скидали над Мадрідом листівки, що повідомляли про реорганізацію республіканської авіації; але ці чотири ескадрильї, з дев'яти літаків кожна, які летять ромбоподібним строєм під командою Сембрано, вперше охороняють Мадрід.
Передній "юнкере" звертає праворуч, потім — ліворуч, вагається. Республіканські ескадрильї на повній швидкості летять назустріч бомбардувальникам. З усіх вулиць, з усіх дахів, з усіх льохів, з виходів метро люди, які впродовж сімнадцяти днів з години на годину чекали бомбардування, дивляться, дивляться... Нарешті ворожа ескадрилья звертає в бік Хетафе, і в сіре небо, де ширяють літаки Мадріда, злітає дике, тріумфальне шикання п'ятисот тисяч голосів.
У темряві, що настала, Генріх дивиться з вікна на натовп бійців, які відбилися від своїх частин,— вони прийшли знову записуватися. Перед ним карта. Він наносить на неї відомості, які йому передає Альберт, як завжди прикутий до телефону. З усіх боків підтверджують, що у фашистів, чий поїзд з боєприпасами підірвала колона Урібаррі, більше нема чим стріляти.
— Наступ на Посуело-Араваку відбито.
Генріх відзначає на карті нові позиції. Складки його білої потилиці ніби всміхаються.
— Наступ на Лас-Росас відбито,— передає інший штабний офіцер.
Знову дзвонить телефон.
— Гаразд, дякую,— відповідає Альберт.
— Наступ на Монклоа відбито. Всім хочеться привітати один одного.
— Якщо повідомлять іще про один успіх, усім по чарці коньяку! — каже Генріх.
З військового міністерства по порядку повідомляють про розташування фронтів у трубку Альберта; по іншому телефону дзвонять бригади.
— Налийте мені коньяку,— каже Альберт: — Ми просуваємося до Залізних воріт: дорога на Корунью вільна.
— Наші знову взяли Вільяверде!
— Наші наступають на Кемаду й на Гараніто, пане генерал!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
НАДІЯ Розділ перший
8 лютого
Маньєн зустрівся з Варгасом у Валенсії в міністерстві авіації так само, як тоді, в Мадріді, у вечір Медельїна. Міністрів уже замінили, бійці надягли військову форму, Франко ледь був не взяв Мадрід, народна армія організувалася; але війна й далі лишалась війною, і якщо багатьох спіткала смерть, а багато хто знайшов свою долю, то ні Варгас, ні Маньєн майже не змінилися. Як і в Мадріді, Варгас попрохав подати віскі й сигаретп; як і в Мадріді, в обох були напружені обличчя, наче після безсонної ночі.
— Малагу втрачено, Маньєн,— сказав Варгас.
Маньєн не здивувався: він вважав, що під натиском італійських і німецьких сил республіканцям доведеться віддати відрізані від центру фронти; і Гарсіа тиждень тому сказав йому: "Я всього чекаю від центру й нічого не чекаю від дрібних фронтів: Малага буде повторенням Толедо".
— Втеча неймовірна, Маньєн... Понад сто тпсяч жителів... Жахливо...
— Над ними, серед вітальні старовинного будинку багатого торговця, опудало орла тримало люстру.
— їх переслідують італійські літаки. І ваговози. Якщо ми не затримаємо ваговози, біженці подадуться аж до Альмерії.
Маньєн — очі й вуса його були сумні — жестом спитав: коли вилітаємо?
— Наші найкращі літаки повинні воювати за Мадрід, я знаю, Маньєн...
Фашисти розгортали наступ па Хараму.
— Потрібні два бомбардувальпики для дороги на Малагу. Ми тут майже не маємо винищувачів... Треба летіти на Теруель. Ніхто з інтернаціональної ескадрильї не знає Те-руеля, як ви. Я хочу, щоб ви...— Він провадив по-іспанському: — Хочу, щоб ви вибрали не те, що небезпечніше, а те, що потрібніше. Знаєте,— додав він,— у Теруелі теж майже нема винищувачів...
Протягом двох місяців інтернаціональна ескадрилья брала участь у боях па Східному фронті: Балеарські острови, південне узбережжя, Теруель. Епоха "пеліканів" скіпчилася. Виконуючи по два завдання щодня, втрачаючи вбитпмп й пораненими, ескадрилья, яку підтримували Інтернаціональні бригади в усіх боях під Теруелем, воювала, лагодилась, фотографувала бомбардування під час бою; льотчики жили в покинутому замку серед помаранчевих гаїв, поблизу таємного аеродрому; вони підірвалп в бою вокзал і штаб Теруеля під вогнем зенітних батарей, і тепер на стіні в їхній їдальні висіла збільшена фотографія вибуху. Маньєн та його пілоти знали цей фронт краще, ніж знали його їхні карти.
— На світанку? — спитав Маньєн. Вони заходилися коло карт.
Хайме й Скалі, Гарде й Поль, Аттіньї, бортмеханік з Інтернаціональної бригади Саїді й Карлич пили в місті ман-санілью.
За ними, по той бік вікон кав'ярні, був невеликий ярмарок, звідки долинала музика; лотереї, солодощі, стрільба в тирі. Це було дитяче свято. Кулеметники прийшли сюди заради тиру й невтомно трощили люльки й прострілювали надувних свиней, тут вони й знайшли Карлича в захопленому кільці глядачів. Гарде й Саїді прийшли радше задля дітей, ніж задля тиру. Всі їхні гроші пішли на частування тістечками. Гарде любив дітей так само, як Шейд любив тварин,— з досади; Саїді любив їх усім, що було в ньому дитячого, і всім своїм мусульманським співчуттям.
— А американці непогані,— сказав Поль.