— Не дурій,— кажу.— Де ж ви з нею були, коли не їздили до Нью-Йорка? [37]
— А ніде. Просто сиділи в машині, і всі діла.— І знов як стусоне мене в плече. Весело йому, кретинові отакому!
— Та не дурій! — кажу.— В чиїй машині?
— Еда Бенкі.
Ед Бенкі тренував у Пенсі баскетбольну команду. Каналія Стредлейтер ходив у нього в мазунчиках — він грав у них центра, і Бенкі щоразу, коли Стредлейтер хотів, давав йому свою машину. Загалом учням не дозволялося брати в учителів машини, але ж ці спортсмени така сволота — завжди тягнуть один за одним руку. В усіх школах, де я вчився, ті паскуди тягли один за одним руку.
А Стредлейтер знай гамселить мене в плече, ніби я йому боксерська груша. В руках у нього була зубна щітка, й він засунув її до рота.
— Що* ж ви робили в тій бісовій машині? — питаю далі.— Ти її що — той?..— А голос тремтить — кошмар!
— Ого, якої заспівав! Ось я зараз наколю тобі за такі слова язика!
— То ти її той?..
-. Це професійна таємниця, малий!
Що було далі, я погано пригадую. Пам'ятаю лише, як устав з ліжка — так ніби зібрався в гальюн чи ще кудись,— а тоді з усієї сили раптово як замахнувсь на Стредлейтера. Я цілився в зубну щітку — хотів, щоб вона прохромила його паскудну горлянку. На жаль,, не вийшло. Не влучив. Я тільки зацідив йому в вухо чи десь туди. Тому лайнюкові, видно, таки трохи заболіло, але не так, як мені хотілося. Я б угатив і дужче, але бив з правої, а праву я "не можу добре стиснути в кулак. Вона в мене покалічена, я про це вже розповідав.
Одне слово, пригадую тільки, що очумався на підлозі, а каналія Стредлейтер сидить на мені верхи — червоний, як рак. Тобто не сидить, а стоїть своїми поганими коліньми в мене на грудях. А важив він добру тонну. Ще й руки мої тримає, щоб я його не вдарив. Убив би, гадину таку!
— Ти що, сказився? Сказився, та? — все допитується він, а його дурна пика робиться дедалі червоніша й червоніша.
— Забери з грудей свої ідіотські коліна! — кажу. Я вже мало не кричав. Слово честі.— Злізь із мене, пусти, пес смердючий!
А він не пускає. Сидить, зараза, тримає мене за руки, а я обзиваю його сучим сином і чим хочу. І так годин десять. Чого я йому тільки не казав-уже навіть добре не пам'ятаю. Ти, кажу, думаєш, що тобі можна тягати в машину [38] кого завгодно. А сам, мовляв, навіть не спитав, чи дівчина й досі виставляє в останньому ряду дамки. Тобі, кажу, взагалі на все нас... бо ти просто ненормальний кретин!
Стредлейтер не любив, коли його обзивали кретином. Ніхто з кретинів не любить, коли їх обзивають кретинами.
— Заткай пельку, Голдене! — цідить він, а пика така червона, тупа.— Зараз же заткай пельку, чуєш?!
— Ти ж навіть не знаєш, як її правильно звати — Джейн чи Джін, кретин нещасний!
— Заткай пельку, Голдене, трясця твоїй матері! Останній раз кажу.
Я його таки доконав, гада.
— Або ти заткнеш пельку, або я розвалю тобі голову!
— Забери з мене смердючі свої коліна, ідіот!
— А заткнеш пельку, якщо я тебе пущу? Я не відповідав.
Тоді він знов своєї:
— Я тебе відпущу, Голдене, а ти заткнеш пельку?
— Заткну. Стредлейтер зліз із мене, і я підвівся. Так натовк триклятущими своїми колінами груди, що я ледве дихав.
— Кретин недоумкуватий, ідіот, сучий син! — кажу йому.
Тоді він уже по-справжньому оскаженів. Свариться перед самісіньким моїм носом своїм величезним смердючим пальцем і примовляє:
— Голдене, трясця твоїй матері, я тебе попереджую! Востаннє попереджую: якщо не замовкнеш, я тобі такої всиплю...
— Чого це я мовчатиму? — кажу. А сам уже аж кричу.— В цьому ж і вся біда з вами, кретинами. По-людському з вами ніколи не побалакаєш. Тим-то кретинів здалеку й видно. Ніколи з ними розумно не побала...
В цю мить Стредлейтер справді зацідив мені в зуби. І друге, що мені запам'яталося, це те, що я відкинув копита. Не пригадую вже, чи він забив мені памороки, чи ні, але навряд. В житті людині взагалі важко забити памороки, то тільки в дурнячому кіно легко. Проте юшка з носа в мене добряче цвіркнула. Коли я знов розплющив очі, то лежав на підлозі, а каналія Стредлейтер стояв наді мною. Під пахвою він тримав оте своє смердюче туалетне причандалля.
— Я ж тебе, телепню, попереджував,— каже,— чого ж ти не заткнув пельки? — А голос у нього аж тремтить. Видко, [39] злякався, каналія, чи не репнув у мене черепок, коли я гримнувся на підлогу. Аг шкода, що не репнув.— Сам винен, чорт бери! — каже. Слухайте, а він таки не на жарт злякався!
А я лежу собі на підлозі й навіть не думаю вставати. Тільки обзиваю його паскудою та кретином. І такий я лютий, що аж на крик зриваюся.
— Чуєш, піди вмийся,— каже Стредлейтер,— Ти мене чуєш?
— Сам іди,— відповідаю,— вмивай свою ідіотську пику! — Я поводився, звісно, як дитина, але надто вже він мені допік, стерво.— А по дорозі в умивалку,-кажу,-заскоч до місіс Шмідт і зроби своє діло.— Місіс Шмідт була дружина шкільного сторожа, баба років шістдесяти п'яти.
Так я й сидів на підлозі, доки почув, як каналія Стредлейтер причинив за собою двері й почалапав коридором до умивалки. Тоді я встав. Довго не міг знайти мисливської шапки. Нарешті таки знайшов кляту. Валялася під ліжком. Я нап'яв її, повернув козирком назад — так мені подобалося дужче,— а тоді ступив до дзеркала й подивився на дурнувату свою фізіономію. Ні, такої розквашеної мармизи ще* світ не бачив! Губи, підборіддя — все заюшене кров'ю, навіть піжама й халат. І страшно було, й цікаво. Я скидався на форменого розбишаку. В житті я тільки двічі потрапляв у бійку, і обидва рази мені перепадало. Так-що розбіяка з мене нікудишній. Якщо хочете знати правду, то я пацифіст.
Я здогадувався, що каналія Еклі не спав і, певно, чув увесь наш гармидер. Тож я відслонив завіси й пройшов крізь душову в його кімнату поглянути, що він у біса робить. Взагалі я рідко до нього заходив. Там завжди чимось смерділо — Еклі був страшенний нечупара.
7
Крізь завіси в душовій сюди з нашої кімнати падало трохи світла, і я побачив, що Еклі вже в ліжку. Але я добре знав, що він, зараза, не спить.
— Еклі,— кажу,— ти спиш?
— Ні.
Було все ж таки темнувато, я спіткнувсь об чийсь клятий черевик і мало не дав сторчака. Еклі звівсь у ліжку і сперся на лікоть. Все його лице було густо наквацяне білою маззю від прищів. У темряві Еклі скидався на привида.