Одне слово, про все це я й написав у творі для Стредлейтера. Про бейсбольну рукавицю Аллі. Вона випадково виявилася зі мною у саквояжі, тож я дістав її і списав з неї всі вірші. Довелось тільки змінити прізвище Аллі, щоб ніхто не здогадався, що то мій брат, а не Стредлейтерів. Мені, правда, не дуже й хотілося це робити, але кращої теми для твору я все одно не придумав. До того ж мені навіть сподобалося писати про таке. Просидів я добру годину — друкувати довелося на Стредлейтеровій машинці, а вона, клята, всю дорогу заїдала. Свою я саме позичив одному хлопцеві з другого кінця коридора.
Коли я скінчив, було вже десь пів на одинадцяту. Та я не стомився і вирішив трохи постояти біля вікна. Сніг уже перестав, час від часу звідкись долинало завивання стартера — видно, чиясь машина ніяк не хотіла заводитись. Та ще було чути, як хропе каналія Еклі. Навіть крізь завіси в душовій проникало його бісове хропіння. Він мав гайморит, і вві сні йому було важко дихати. Той тип мав узагалі майже все: і гайморит, і вугрі, й гнилі зуби, і гидкий запах з рота, й оті Огидні нігті... Нещасне створіння! Навіть трохи шкода каналію.
6
Не все приходить на пам'ять відразу. Я ось думаю: о котрій же це Стредлейтер прийшов із побачення з Джейн? Розумієте, от хоч убий, не можу пригадати, що я робив, коли почув його, каналію, в коридорі: чалап, чалап, аж противно було слухати. Мабуть, я тоді ще дививсь у вікно, але брехати не хочу, не ручусь. Річ у тім, що я був жахливо схвильований. А коли мене щось хвилює, то вже хвилює по-справжньому. Мені навіть у животі крутить, коли хвилююсь. Але в гальюн я не біжу. Я так хвилююсь, що й не думаю про це. Бо вибіжу і, чого доброго, ще переб'ю собі все хвилювання. Якби ви були знайомі зі Стредлейтером, то теж хвилювалися б. Кілька разів я з тим паскудою ходив до дівчат і знаю, що кажу. Совісті в нього ні на крихту. Серйозно.
Одне слово, у всіх коридорах у нас лінолеум, і оте його кляте чалапання я почув ще здалеку. Навіть не пам'ятаю вже, де я сидів, • коли він увійшов,— біля вікна, у своєму кріслі чи в його кріслі. Слово честі, не пригадую. [35]
Ввійшов — і зразу жалітися: мовляв, холод надворі собачий, те, се. А тоді й питає:
— Куди це в біса всі порозбігалися? Жодної живої душі, наче в трупарні, хай йому чорті
А я й не думаю відповідати. Якщо в тебе, бовдуре несусвітенний, думаю, не вистачає клепки втямити, що в суботу ввечері всі просто порозходились, чи полягали спати, чи роз'їхались на неділю по домівках, то не варто пнутися із шкури й пояснювати це тобі.
Бачу, Стредлейтер уже роздягається. І хоч би тобі слово про Джейн, каналія! А то ж ні слова. Я теж мовчу. Тільки краєм ока стежу за ним. Добре, що хоч за куртку подякував. Почепив на плічка й сховав у шафу.
Потім він скинув краватку й запитав, чи я написав йому отой дуримарський твір. Та он він, кажу, на твоєму смердючому ліжку. Стредлейтер підійшов і, розстібаючи, сорочку, почав читати. Стоїть, читає, а сам гладить собі голі груди й живіт. А вираз обличчя — як у кретина. Стредлейтер узагалі мав моду гладити собі живіт і груди. Любив себе до нестями, каналія. — І раптом каже:
— Грім тебе побий! Та тут же про якусь чортову бейсбольну рукавицю, Голдене!
— То й що? — відповідаю. А голос у самого як лід.
— Як це — то й що?! Хіба я тобі не казав, що треба описати якусь кімнату, будинок абощо, дідько б тебе взяв!
— Ти сказав, треба що-небудь описати. То чого ж у біса не можна взяти бейсбольну рукавицю?
— Ану тебе!.. — визвірився Стредлейтер. Він уже просто скаженів.— У тебе все виходить догори дригом! — Він люто глипнув на мене.— Не дивно, що тебе виперли звідси к бісовій матері,— каже.— Ніколи не зробиш нічого так, як тобі кажуть. Я вже бачу. Ну ніколи, хай тобі чорт!
— Прекрасно! — відповідаю.— Тоді давай твір назад.— Я підійшов до Стредлейтера, вихопив у нього з рук оті кляті аркуші й порвав їх.
— На якого бісового батька ти це зробив? — питає він. Я нічого не відповів. Жбурнув клапті в кошик, ліг на своє ліжко, і ми довго не озивались один до одного. Стредлейтер роздягся до трусів, а я, не встаючи з постелі, закурив, сигарету. Взагалі курити в кімнатах у нас не дозволяли, але пізно ввечері, коли всі вже полягали чи порозходились гуляти, диму ніхто не почує. Крім того, кортіло подрочити Стредлейтера. Він просто скаженів, коли в гуртожитку [36] хто-небудь порушував правила. І сам у кімнаті ніколи не курив. Тільки я.
Про Джейн вія усе ще ні словечка. Кінець кінцем я не витримав:
— Пізненько ж ти ходиш, чорт забирай, коли вона взяла дозвіл тільки до пів на десяту. Вона що — спізнилася через тебе в гуртожиток?
Він сидів скраю на ліжку і обрізав свої смердючі нігті на ногах.
— Трохи спізнилась,— каже.— А хто ж у дідька бере в суботу дозвіл тільки до пів на десяту?
Господи, як же я ненавидів його тієї хвилини!
— Ви були в Нью-Йорку? — питаю.
— Ти що — з гори впав?! Куди ж у біса пхатися до Нью-Йорка,, коли вона відпросилася тільки до пів на десяту!
— Не пофортунило. Він звів на мене очі.
— Слухай,— каже,— коли вже тобі так свербить покадити, катай у гальюн. Тобі однаково звідси вшиватися, а мені, грім би тебе вдарив, сидіти тут до самих іспитів.
Я й бровою не повів. Серйозно кажу. Лежу собі й димлю, мов паровоз. Тільки повернувся трохи на бік і дивлюсь, як він обрізає паскудні свої нігті. От школа! Всю дорогу перед носом у тебе як не вугрі видушують, то нігті обрізують!
— Ти переказав їй від мене вітання? — питаю.
— Угу.
Чорта з два він переказав, собака!
— А вона що? — кажу.— Ти її питав, вона й досі виставляв всі свої дамки в останньому ряду?
— Ні, не питав. Ти думаєш, ми з нею цілий вечір грали в шашки, га, чорт забирай?!
Я нічого не відповів. Боже мій, як я тоді його ненавидів!
— Де ж ти з нею був, коли не їздив до Нью-Йорка? — питаю по хвилі. А голос ось-ось затремтить, я вже ледве стримуюсь. Слухайте, ох і розгулялися ж у мене нерви! Мабуть, чула душа щось недобре.
Нарешті Стредлейтер обрізав кляті свої нігті, устав в отих ідіотських трусах-з ліжка й заходився строїти дурника. Підходить, нахиляється і ну товкти мене кулаком у плече — розважається, паскуда!