— Ось побачите, він зараз усе як слід обміркує, а коли повернеться, буде цілком люб'язний і поміркований.
— Ох, невісточко, твої слова та Богові у вуха! — сказав дідусь, зітхнув і подався до своєї кімнати.
Огірчище все стояв незрушно біля дверей вітальні.
— Вимітайся геть! — закричав я. Огірчище блискавично зник у вітальні. Нік чомусь засумував.
— Тобі його шкода? — запитала Мартіна. Нік ще посмутнішав.
— Я ж його люблю! — прошепотів він.
— Не можна любити всіх без винятку,— сказав я.— Негідників просто не дозволено любити.
Але глибоко в душі я не був певен, що маю рацію.
Тринадцятий та наступні розділи
ПЕРІОДИЗАЦІЇ НЕ ПОТРЕБУЮТЬ
Ми чекаємо. Довгенько. І, звичайно, весь час розмовляємо. Оскільки подій для розділу не набирається, я опишу, що сталося наступного дня в школі. А сталося щось дивовижне.
До вечері тато не повернувся. Ми чекали до дев'ятої, потім сіли вечеряти самі. Мама лишалася оптимісткою. Вона сказала:
— Ось побачите! Якщо тата так довго нема, то це означає, що він усе ретельно обмірковує і зважує. Він отямиться, повірте!
Коли пробила одинадцята — Нік уже давно пішов спати, мамин оптимізм вичерпався. Вона раз у раз поглядала на годинник і через кожні дві хвилини примовляла:
— Аби тільки з ним нічого не сталося! Коли він сердиться, то мчить без тями!
Більше нічого мама не сказала, але з її обличчя було видно, що їй увижаються найстрашніші картини.
Дідусь удав, ніби йому нічого не привиджується, проте він уже дві години читав редакційну статтю. Я зрозумів: він також думає про тата, а газетою тільки маскується.
Мене охопило незвичайне почуття. Власне, двоє почуттів: злість на тата і страх за тата. Через кожні чверть години злість дедалі танула, а страх наростав. Згадалося чимало приємних речей, пов'язаних з татом.
Мартіна принишкло зіщулилась на тахті й кусала нігті. Раптом вона схлипнула:
— Але ж ми мусили сказати йому це! Мама буркнула:
— Авжеж! Дозволила б я йому зіпсувати водогін!
Опівночі мама подзвонила в поліцію. Але там відреагували спокійно. Мамі сказали:
— Шановна пані, якби ми розушукували всіх чоловіків, які не повернулися опівночі додому, то нам довелося б тільки те й робити.
Мама намагалася їм пояснити, що наш тато не такий, як інші, він особливий і додому повертається завжди вчасно, хоч годинника за ним звіряй. З поліції відповіли:
— Авжеж, авжеж, шановна пані, ми це також не раз чули!
Усе ж таки мамі повідомили, що в нашому районі зареєстрована лише одна автоаварія: бензовоз зіткнувся з "фольксвагеном". Це маму трохи заспокоїло і знову наповнило оптимізмом. Вона припустила, що тато заночував десь у готелі, щоб там прийти до тями.
— Він добра людина,— сказала вона.— Так-так! Він не такий поганий, як ви думаєте.
Ми їй не заперечували, але й не підтакували. Бо мама вибухнула цілим водоспадом слів про тата: і що життя в нього складалося нелегко, і що дідусь завжди надавав перевагу дядькові Герберту перед татом, а тато, незважаючи на свої здібності, досі обіймає скромну посаду і страждає від цього, і якщо в нього такий поганий смак і йому подобається одяг, який нам не до вподоби, то це не його вина, а його біда. І зовсім він не скупий, просто прагне віддати борги за будинок, тому такий ощадливий.
— Ви це повинні розуміти! — вигукнула вона.
— Отакої! — сказала Мартіна. — Ти ж сама завжди дорікала йому за скупість.
Мама замовкла, а дідусь порадив іти спати, бо вранці проспимо все на світі.
Від утоми я аж падав з ніг. Та тільки-но зібрався йти до своєї кімнати, як двері татової кімнати раптом відчинилися. Я завмер з радісного переляку. Перше, що спало на думку: "Мабуть, тато повернувся і заліз до себе в кімнату вікном". Але це був огірчище, і двері відчинив він.
— Де пани Гоґельмон? — обурено запитав він.
— Пани Гоґельмон тутечки-нетутечки! — вколола його Мартіна.
— Ми відчувай велика голода,— мовив огірковий король.— Цілий день ми рот сухий!
Мама показала в бік кухні:
— Проросла картопля під мийкою. Піди візьми! Королище-огірчище пересмикнуло від люті:
— Ми нічо сам! Ми нічо взяти сам!
— Ну, то сиди голодний! — вигукнув я.
Та голодувати король не хотів. Він пішов до кухні, невдовзі повернувся й набурмосений прошкандибав повз нас. За собою він поволік цілу торбеху з картоплею.
Хоч я пізно ліг спати, проте встав дуже рано. Ще до того, як Мартіна зазвичай мене будить. Я подався до татової кімнати й відчинив двері. На підлозі валялася картопля, а огірчище хропів у татовому ліжку. Тата не було.
Я кинувся до мами. Там уже сиділа Мартіна. Вони мені розповіли, що знову дзвонили в поліцію, і поліцаї обдзвонили навіть всі шпиталі. Але тата ніде не було. Виходить, що аварії він не зазнав.
— Чи не здається тобі, мамо, що тато вирішив піти від нас? — запитав я маму.
Але мамі так не здавалося. Вона сказала:
— Тато в нас не такий. У нього надзвичайно сильне родинне почуття
Того дня в школі я був наче не при тямі. Майже нічого не чув, не розумів, на якому я уроці сиджу. На третьому уроці я так осоромився, що далі нікуди. Сиджу й думаю, чи повернувся тато додому, чи опам'ятався. Раптом Фрідль, сусід по парті, штовхає мене під бік.
— Вольфі! — шепоче. І знову: — Вольфі!
Я запитально дивлюся на нього. Він ледве ворушить губами:
— Тебе викликають до дошки!
Я встаю і йду до дошки. Про що мене запитали — анінайменшого уявлення не маю. Шестак — він сидить на першій парті — шепоче мені:
— Серце, серце намалюй!
Я беру крейду й малюю на дошці велике серце з чудовим ріжком унизу. Всі регочуться й лящать, як мавпи. Аж тепер мені сяйнуло, що я на уроці біології і повинен намалювати людське серце, з передсердям, шлуночками й клапанами, а не якийсь пряник-сердечко. Та було вже запізно. Біолог закричав, щоб я сідав і надалі грав комедію деінде.
Це мене збадьорило. Та ще дужче збадьорило мене повідомлення про те, що Гаслінґера бачили в коридорі. Він і справді з'явився до нас на п'ятий урок. Він виглядав препогано і з тіла спав кілограмів на десять. Хвора печінка зробила його обличчя жовтим, як цитрина.
Гаслінґер умостився за вчительським столом. Раніше він у класі ніколи не сідав.
— Як бачите, я повернувся,— почав він.