А мама наче схибнулася на прибиранні. Витирала, пилососила, натирала до блиску, мов заведена. Вона була похмура й неспокійна —у неї від носа до підборіддя, повз кутики рота пролягли глибокі зморшки.
Просто якийсь жах! Та найжахливіше те, що в рідному домі я почувався мовби злодієм. Мартіна почувалася не краще. Увійшовши до кімнати, ми мерщій сердито обстежували очима, чи там ніхто бува не причаївся. Коли щось десь трісне — ми здригалися. Одне було в нас на думці: за нами шпигує огірчище!
Коли ми з Мартіною сиділи над моєю математикою і, перепочиваючи, говорили про щось інше, то переходили на шепіт, щоб не почули огірчище або тато. Для нас між ними не було великої різниці.
Очевидно, мама переживала те саме, що й ми. Якось уночі я прокинувся, відчувши голод. Пішов у кухню щось дістати в холодильнику й заморити черв'ячка. Світла не вмикав, бо в холодильнику світла було достатньо. Зі слоїка витяг солоного огірка. Та раптом кухонні двері відчинилися й мама закричала пронизливим голосом:
-Ось ти й попався, шельмо! Зараз я тобі покажу, де раки зимують!
Вона ввімкнула на кухні світло. На ній була нічна сорочка. В її занесеній правій руці загрозливо стриміла килимова вибивачка. Я ніколи не бачив мами в такому зловісному вигляді. Бігуді на голові тремтіли. Я не на жарт злякався й, затинаючись, пробелькотів:
— А можна витягти ще одного огірка?
Мама впустила вибивачку й притулилася спиною до стіни. Стиха промурмотіла:
— Ох, це ти! Мені здалося...
— Що тобі здалося? — запитав я.
А сам тим часом шукав огірка, якого зі страху впустив додолу. Що їй здалося, мама так і не сказала. Огірка я знайшов під кухонним столом.
-Тобі здалося,— сказав я,— що на кухні нишпорить королище-огірчище!
Мама сказала, щоб я не вигадував казна-чого, а йшов спати, бо пропущу найкращий опівнічний сон.
Мартіна також намагалася побалакати з мамою про огірчище й про тата. Але мама уникала відвертої розмови, лише повторювала щоразу: Кумі-Орі її абсолютно не цікавить, а що робить тато — це його справа. Проте вона нікому не дозволить кепкувати при ній з тата. Дітям це не личить. До того ж батьків гірших, ніж наш, хоч гать гати (факт, якого ми, звісно, не стали б заперечувати).
Дідусь, як і мама, уникав відвертої розмови. "Безглуздо забивати собі голову якимсь огірком-вигнанцем",— казав він. Я не стерпів:
— Так нечесно, дідусю! Огірчище й тобі осоружний! Тож примусь тата викинути його геть! Ти ж татків тато, тільки ти йому можеш звеліти!
Але дідусь сказав, що дітей, які досягли певного віку, вже не настановиш і не навчиш. І додав:
— Окрім того, ми трохи запізнилися. Його слід було б викинути першого ж дня! Але син мій панькається з ним, догоджає так, що далі нікуди.
Мені кортіло знати, чому це ми запізнилися й чому тато з ним панькається й догоджає так, що далі нікуди.
Дідусь сказав, що говорити йому про це ще зарано, бо тепер це тільки припущення. І взагалі я повинен дати йому спокій. Він ще має дочитати редакторську статтю в своїй газеті.
На цьому вервечка неприємностей не урвалася. Несподівано десь дівся Мартінин щоденник. А також три Апексові мирові листи. І мої поштові марки як у воду впали. Четверте нагадування мені з бібліотеки також зникло.
Я сказав Мартіні:
— А пам'ятаєш папірець з підробленими татовими підписами. Хто його витяг з мого кошика?
Мартіна сказала:
— А згадай в'язку ключів!
— Гайда! — вигукнув я.
— Мерщій! — підхопила Мартіна.
Була пообідня пора. Дідусь із мамою сиділи у вітальні. Мама плела Мартіні светра. Ми промчали повз них до татової кімнати. Мама звела очі від спиць і сказала голосно й виразно:
— Вам зась до татової кімнати!
— Не зась! Не зась! — огризнулася Мартіна.
Тієї миті вона була навдивовижу рішуча й рвучко відчинила двері татової кімнати.
Кумі-Орі сидів на письмовому столі й шкарпеткою натирав до блиску камінці в своїй короні. Це була татова найкраща шкарпетка.
— Віддай мені щоденника, негіднику! — гримнула Мартіна.
— А мені листа з бібліотеки! — закричав я. Огірчище нервово засіпався.
— Ми нічога не маєш!
— Маєш, маєш, ніхто інший, тільки ти поцупив наші речі! Віддавай негайно!
— Ми нічога не віддай! Ми нічога не віддай! Я вихопив з його лап корону й підняв догори.
— Послухай-но, шановний пане йолопе,— стиха промовив я,— або ти нам повертаєш наші речі, або я зараз же закину твою корону на найвищу дубову гілляку!
— Пацан, сарас віддавай мій корона!
Я похитав головою, прибравши грізного вигляду. Кумі-Орі, скімлячи й тремтячи, зліз зі столу на стілець, а звідти на підлогу. Він злісно пробурмотів:
— Ми до саріс потрібен ваша речі! Ми їх складай висока гора й сгодом покасуй пан Гоґельмон. Він тогді снай вся правда про своя нікшемна сімейка. Ви мені не сробиш ніяка шкода. Я вам сроблю шкода, як настане слусна цас!
— Дзуськи! Дзуськи! — вигукнув я.— У тебе руки короткі, щоб нам шкодити! Мерщій неси сюди наші речі!
Кумі-Орі зашморгав носом. Але до таких людців у мене ніякого співчуття нема. Я вдав, що збираюся шпурнути у вікно корону. І тоді він сказав, де наші речі:
— Ваша все під наша лішко!
Під татовим ліжком стояла коробка. У ній лежав маятниковий годинник, якого тато колись розібрав, а зібрати так і не спромігся. Серед коліщаток і шурупів ми побачили наші речі: щоденник, листи, бібліотечну записку, поштові марки. Я кинув корону під ноги Кумі-Орі. Ми вийшли з кімнати, грюкнувши дверима.
— Ай-ай-ай,— лукаво посміхаючись, мовив дідусь,— чемні дітки дверима не грюкають!
Мама якось чудно подивилася на нас. Вона геть зашарілась і спитала:
— Чи не було там часом папірців?
"Папірців?!" Я не здогадувався, що вона має на увазі.
— Авжеж, папірців.
Мама занервувалася. Мартіна погортала щоденник і справді знайшла там три аркушики.
Перший був рахунок із Будинку мод "Леді". На ньому значилось: "Пальто жіноче, модель "Ріо" — 3200 шилінгів"
А мама ж казала, що купила пальто тільки тому, що воно дешеве — всього за тисячу шилінгів!
Другий аркушик виявився не бібліотечним нагадуванням, а повідомленням з магазину електротоварів. Мамі нагадували, що вона запізнилася з одинадцятим внеском за придбану в кредит посудомийну машину.