"Ну постривай же, підлий гарбузище!" — сказав я собі подумки. Спочатку мені хотілося пошпурити каменем у його довбешку. Але я не був певен, чи витримає його огірковий черепок. Не вистачало мені тільки короля-покійника під кущем бузку.
Біля своїх ніг, у траві, я помітив поливальний шланг. Підняв його й підкрався до Кумі-Орі. А тоді раз — і відкрутив краника. Спочатку я збив струменем корону з королівської голови, а потім заходився поливати його самого. Чи то струмінь був такий потужний, чи то Кумі-Орі був такий слабкий! У всякому разі, струмінь прибив його до паркану. Він наче прилип до паркану й репетував:
— Пане Гоґбльмон, пане Гоґельмон, рятуй! Ваш хлапчик убивай! Мені стало смішно, і я подумав: "Волай, хоч лусни, до свого пана
Гоґельмана. Він сидить собі в своїй автострахконторі й рахує!"
Я ще більше відкрутив краника. Саме тоді хвіртка рвучко відчинилась і Мартіна, злюща-презлюща, налетіла на мене:
— Чи ти здурів, придурку малий?
Вона була вся мокра. її волосся прилипло до обличчя, а плаття промокло до рубця. Алекс вистромив голову з хвіртки. Він теж був мокрий як хлющ. Вода капала з його патлів. Його довгий сірий светр виглядав зовсім чорним, так він просяк водою. Алекс загорлав:
-Твій брат — ідіот до пари тобі, дурна гуско!
І пішов геть.
— Вибач,— сказав я Мартіні, поливаючи й далі огіркового короля,-якщо вас оббризкав трошки, але я маю дати урок його огірковій величності й поквитатися з ним за все.
Мартіна вгледіла Кумі-Орі, прилиплого до паркану. Вона порадила припинити урок, а то чого доброго відправлю короля на той світ. Я закрутив краника, хоч і не залюбки. Огірчище гепнувся на землю й струсив із себе воду, ніби пес після купання. Потім кинувся навтьоки.
Мартіна побігла до бузку. Вона схопила корону й пошпурила її вслід утікачеві королю. Я закричав:
— Лови свою нікчемну корону! Ти ж без неї — риба без води! Мартіна замекала вслід йому й показала довгого носа. Кумі-Орі на бігу підхопив корону, насунув на голову й щез за
рогом будинку.
— От була втіха! — радісно вигукнув я до Мартіни. Але Мартіна й досі шпорталась біля бузкового куща.
— Вольфі, поглянь,— гукнула вона.
Я подивився. Під кущем щось червоніло,— звісно, червона гоночна машинка, брелок від моїх ключів. А поряд лежала й сама в'язка.
— Ти загубив їх тут? — запитала Мартіна. Я похитав головою й сказав:
— Я не ховаюсь під кущами бузку, щоб підслуховувати. Тому й ключів під кущами не гублю!
Ми переглянулися. Мартіна промурмотіла:
— Ліпше б тато замість огірчища завів десяток отруйних змій.
Я заховав ключі до кишені й сказав, що цілком згоден із сестрою.
Згодом, коли Мартіна перевдяглася, ми розігріли тушковану квашену капусту. Загалом то була їжа добряча, але Мартіна надумала приправити її по-індонезійському. Вона була переконана, що капуста стане дуже смачна — пальчики оближеш. Вона дістала з мисника, де мама зберігала приправи, всілякі корінці та порошки і докинула їх у капусту. Капуста від цього не стала смачніша. Вона стала якась... кумедна. Я навіть не можу описати яка.
Наприклад, смажена свинина — смачна, вареники з абрикосами —смачні. І картопляні млинці. А сочевичний суп — несмачний. Шпинат, кендюх — теж несмачні. І про цю тушковану капусту було важко сказати, смачна вона тепер чи не смачна. Смаку чогось їстівного вона не мала взагалі. Попри це я їв, бо хотів, щоб Мартіна зраділа.
Сестра до їжі не торкнулась, і не через те, що їжа була несмачна. Мартіна почувала себе нещасною. Вона призналася, що в них із Алексом усе скінчено. Після того, як він заявив, що вона йому більше не цікава: то в неї ввечері ні хвилини вільної, то навіть у суботу вона не може вийти, щоб разом погуляти. Йому потрібна дівчина для пікніків та літніх нічних карнавалів. До того ж він із другом і наметом планує влітку вирушити до Югославії, а Мартіна ніяк не вирішить, їхати чи ні. Якщо ні, то він візьме з собою Анні Вестерман.
Мартіна схлипувала, розповідаючи це мені. Я був вражений: мені завжди здавалося, що в Мартіни все в ажурі. Адже в класі вона найкраща учениця. Я й гадки не мав, що в неї також є проблеми.
Мартіна пообіцяла підтягнути мене з математики й щось придумати щодо Гаслінґерової ворожості до мене. Я б з радістю щось придумав і для Мартіни чи пообіцяв би їй щось приємне. Принаймні втішив би її. Але я не знав, як треба втішати. Знав лише, як утішають Ніка. Дають йому щось солоденьке або кажуть: "Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику..."
А що я нічого втішного не придумав, то почав лаятись.
— Йолоп,— вигукнув я,— баран дурнуватий!
— Ти на мене? — схлипнула Мартіна.
— Ні ж бо,— заспокоїв її.— На Алекса Бергера, того бовдура, і на всіх інших бовдурів-недоумків!
— Отак, отак! — вигукнула Мартіна,-1 на огірчище, паразита триклятого!
— Мерзотника! — вигукнув я.
— Одноклітинного! — вигукнула Мартіна.
Ми дедалі більше розпалювались. Викричали всі лайливі слова, що знали. Ми вигадували й нові. Може, правда, не зовсім розумні, зате круті. Адже це для нас дещо важило.
Нам полегшало. Уже й на смішки тягло. Ми склали безліч планів: віднесемо огірчище назад до підвалу або здамо його поліції і скажемо: "З найкращими вітаннями від нашого тата!". І скажемо, що ця річ — знайдена.
Ми також вирішили, що перетворимо Алексове життя на пекло й доведемо його до самогубства. А Гаслінґер невдовзі тяжко захворіє й буде змушений піти на пенсію. Ми вирішили, що казатимемо татові все, що думаємо, і що тато має стати цілком іншим.
Але ми знали, що нам усього цього не здійснити.
Розділ восьмий,
АБО № 8 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ
У нашому будинку незатишно, як у неопалюваному помешканні. Під розібраним маятниковим годинником можна знайти все, що завгодно. Тому мама втрачає самовладання, але воно знову повертається до неї.
У наступні дні в нас удома нічого особливого не сталося. Але на душі не полегшало. Щось усіх гнітило. Настрій підупав навіть у Ніка. Він торохтів удвічі менше, ніж звичайно. Та й мама була невесела. Мабуть, тому в неї не вдався обід. До свинячої печені вона подала локшину, а манний пудинг весь грудочками запікся. Дідусь збавляв свій час за читанням газет або в кегельбані. Тато все пропадав у автостраху або ж замикався у себе в кімнаті.