Тепер Тарас пригадав собі про ті свої "колючі" очі, про які йому Трохим згадував, — хотів конче на татарах випробувати їх.
— Та ти від нас не пробуй утікати, — сказав один. Тарас зиркнув на нього, подивився йому грізно у вічі і
довго не спускав погляду.
— Мовчи, собако: ти не вартий того, щоб я з таким стервом, як ти, балакав!
Відповіді не було. Розбишаки не могли на нього дивитися: наче яскраве сонце їм у вічі світило.
І вони мчали щосили. Аж надвечір зупинилися, розв'язали бранцеві ноги і пустили коней пасти. Тарас роздивлявся на всі боки: один безкраїй степ. Він згадав свою любу Тарасівку, і такий огорнув його жаль за втраченим раєм, що ледве не заплакав. Молився стиха, і від цього йому полегшало. Згадав рідню свою, маму стареньку. Вона і всі вони, певно, про нього думають, і він не пропаде. Татари почали вечеряти і подали Тарасові шматок конятини. Він узяв м'ясо в руки, понюхав і з усієї сили шпурнув ним у голову найближчого татарина.
— Що мені даєш! Дай це такому самому псові, як і ти! Ця рішучість і небоязкість ще більше збентежила
розбишак. Замість розсердитись, татари почали виправдуватися:
— У нас іншої їди немає.
— Убий дику козу і спечи мені, бо я голодний і далі не піду. А вже мурза тобі подякує, як мене голодом замориш!
Але коза так зараз не з'явилась і не було чого стріляти.
— Сідлайте коней, — наказував Тарас, — зараз їдемо далі!
Татари його послухали. Тарас сів на коня. А як татарин хотів йому зв'язати ноги попід кінський живіт, Тарас копнув його чоботом у зуби з усієї сили, і татарин заточився.
"От клятий джавр, — думали собі татари, — ми його піймали, а він нам наказує".
І жоден не посмів йому у вічі поглянути.
"Які у нього страшні очі! Як подивиться, то начеб вогнем пече!"
— Він, певно, з шайтаном знається, — казав один татарин товаришеві збоку, — як він наших мотлошив, і по голові дістав, і не подох.
— А тепер розірвав сирівці, мов нитку. Вухо Тараса вловило цю мову.
Саме заколихалася трава, надлетіло стадо наляканих кіз.
— Давай лука і стрілу! — наказував Тарас.
І його татарин послухав. Тарас, сидячи на коні, прицілився і випустив стрілу. Цап, що летів попереду, простягся. Тарас натягнув лука вдруге і поцілив задню козу. І зараз-таки передав лук татаринові. Розбишаки не могли надивуватися такому мистецтву стріляти.
— Тут заночуємо, — наказав Тарас. — Розвести зараз вогонь, справити кози і спекти м'ясо для мене, решту можете собі взяти!
Тарас пронизував татар очима, а вони аж вертілися, наче їх справді пекло.
Палахкотів вогонь, пеклося м'ясо. Тарас ліг біля багаття. Він був певний, що тепер запанував над тими дикунами. І прийшло йому на думку, чи не можна б уночі, коли татари позасипляють, скочити на коня і майнути в степ. Та ба! Степ розлогий, дороги не знає. По дорозі може стрінути інших розбишак, а ті будуть відпорніші на його зір. А можуть у степу і вовки налетіти, і що ж тоді він зробить без зброї на охлялому коні. Не було виходу. Можна ще в степу заблудити і пропасти від голодної смерті. Треба ждати вигіднішої хвилини. Тарас помолився і зараз заснув міцним сном.
Над ранком збудили його татари. І знову їхали розлогим одноманітним степом.
А далі почали стрічати татарські табуни коней і їх напівдиких чабанів. Вони цікаво придивлялися до джавра і дивувалися, чому його ведуть незв'язаним. Справді, не знати було, хто кого веде. На погоню і поміч з села Тарас втратив усю надію.
Нарешті на обрії показались мінарети перекопських джамій. Це вже Перекоп.
— Еге! Ти його не знаєш. Там сидить мурза Менглі, до нього ми тебе ведемо.
— Ви мене чи я вас? — спитав Тарас згорда і подивився знову у вічі розбишаці. — Добре, що вже кінець, що я не буду дивитися на ваші дурні пики. А хто ваш мурза: лицар чи такий самий пес, як і ви?
— Наш мурза великий лицар. Сам побачиш.
— Лицаря пізнають у боротьбі, а не на подушках. Та що тобі, цапина бородо, про це говорити!
Розбишаки і це стерпіли. Ніхто не став заперечувати. Коли в'їхали в Перекоп, Тарас роздивлявся на всі боки, щоб запам'ятати собі добре дорогу.
Нарешті привели його до мурзи. Він сидів на подушці, підібгавши під себе ноги.
— Це отаман того клятого села Тарасівки, що нам не дає спокою, — говорив один з розбишак, низько кланяючись. —
Ми впіймали його на аркан у степу і до вашої милості привели. За нього живого визначена нагорода...
— Спитай його, як називається, — кивнув мурза свому перекладачеві.
— Я називаюся Тарас Партиченко, з Канева, — сказав Тарас татарською і схрестив руки на грудях.
— Ти був на Татарщині, що знаєш нашу мову?
— Я жив з татарами в нашому селі і, ще як малим хлопцем був, татарської мови навчився.
— Чого так гордо стоїш передо мною? — гримнув татарин. — Ти повинен упасти передо мною на обличчя і мені вклонитися, бо я твій пан, а ти мій раб. Я можу тобі зараз наказати відрубати голову за те, що з татарами воював, або висікти тебе різками.
Він дивився грізно на Тараса. Тепер Тарас вдивився в нього своїми палючими очима.
— Коли ти, пане мурзо, лицар, то цього не зробиш, щоб мене, вільного лицаря, різками сікти. Я до вашого краю не приходив воювати з вами. Ви на нас нападали —ми оборонялися. А коли я піймав у полон татарина, то поводився з ним, як з людиною, не наказував його сікти різками ні за що.
Але татарин уникав уже його погляду і, закривши очі рукою, закричав, мов несамовитий:
— Чортові в нього очі! Закрити йому голову і висікти до крові.
Наказ умить було виконано. Якийсь чорномаз накинув Тарасові полотно на голову, його схопили сильні руки, зв'язали й зараз вивели.
Тарас сказав йому на відході:
— Я відразу побачив, що ти не лицар, а баба, коли моїх очей злякався!
Його вивели на подвір'я і тут висікли різками до крові. Тарас ані не застогнав. Потім завели до якоїсь шопи між інших невільників.
Татари-розбишаки, що його сюди привели і сподівалися за нього взяти великі гроші, тепер дуже потерпали. Мурза так роз'ївся, що й говорити з ними не хотів. Тарасові очі так його запекли, що він хотів його чимскоріш позбутися. Видав наказ, щоб Тараса призначити до тої партії невільників, що мають іти на султанські галери до весел. Його мали при найближчій нагоді відвезти до Козлова, а там передати до Стамбула.