Тарас сів на коня, помчав вихром в село, трохи коня не заморив.
Годі описати його почуття, коли побачив вали, порослі терниною, побачив башту на кожному розі села, баню на церкві. Кінь ледве дух переводив, як став перед воротами. Не чекаючи, коли відчинять, Тарас покинув коня і переліз через ворота. Щосили побіг до своєї хати.
Перед хатою поралася Маруся, біля неї бавився Трохимко, на призьбі грівся старий Гривко навпроти сонця. Він перший помітив Тараса і загавкав радісним захриплим голосом.
— Марусе, моя єдина! — крикнув Тарас і почав її обнімати.
— Господи! Та це ж справді Тарас, сокіл мій ясний! Вони забули тепер про цілий світ.
Вийшла стара мати і ледве не зомліла з радощів, Трохимко дивився на це привітання, нічого не розуміючи. Гривко, пізнавши зараз свого хазяїна, звівся з призьби і намагався по-давньому скочити йому передніми лапами на груди, та вже нездужав. Тарас обнімав усіх рідних. Мати пригорнула його кучеряву голову до грудей і плакала:
— Серце моє віщувало, що ти вернешся, хоч уже й панахиду по тобі відправили.
Тарас і Гривка не забув: підняв його за передні лапи вгору.
— І ти тужив за мною, вірний Гривку! — та почав його гладити.
Гривко лизнув його раз по руці і повалився, мов неживий, на землю.
— Бідна тварина, — сказала Маруся, — як він тужив за тобою, а останніми днями і він щось відчував, бо дуже метушився, — вилазив на ворота з великим трудом, бо дуже знемігся...
Тарас узяв Трохимка на руки.
— Бачиш, Трохимку, — сказала Маруся, — це наш тато вернувся, що за ним ми всі так плакали...
— Я буду татарина бити! — лепетала дитина, обнімаючи батька за шию.
Вістка про повернення Тараса блискавкою рознеслася по селі. Люди посходи лися з усіх боків, заповнили майдан ущерть. Була велика радість у селі, як ще ніколи. Тара-сівчани святкували велике свято.