На блакитному небі почали виступати ясні зірки одна по одній, наче хто діамантів насівав. На степ налягла мряка і вкрила траву густою росою. Десь далеко в дуплі верби озвалася сова.
— Пропала б ти зі своїм скиглінням, — гукнув один козак, хрестячись, — ще якої біди нам накличе.
— Не бійся! Чого від неї хочеш? Звісно, сова соловейком щебетати не буде.
Та якраз почувся голос одного, другого соловейка над потічком у кущі калини. Вони аж заливалися співом, наче питали людей: "Ану, добрі люди, скажіть, котрий з нас краще співає?"
Вже по вечері пішов один козак до води.
— Бережися, Остапе, — кликали за ним інші, — щоб часом русалка у воду не заманила та не залоскотала, а то пропадеш і Черкас не побачиш.
— Нема чого сміятися, — сказав один старший уходник, —бо русалки справді є і вже не одного позбавили віку молодого. Тільки ж вони щойно опівночі з води виходять, як і вся нечиста сила. А тепер то вони ще сплять.
— А де вони сплять?
— Звісно: під водою. У них там свої кришталеві палати. У них своя княгиня лад заводить, у світ Божий посилає, а коли котра з них погубить людську душу, то вона у великій ласці у своєї княгині ходить.
— А ви, Охріме, бачили коли русалку?
— Та що з того, що я не бачив? Бо я не люблю вночі понад водою тинятися. Чи ти одного на світі не бачиш, а воно таки є? Я не бачив, та від старих людей чував, що русалки таки є.
— Тож розкажіть і нам дещо з того, що від старих людей чували, розкажіть, та не дуже-то брешіть, а то не повіримо.
— Я й без того бачу, що ти не віриш, а таки розкажу таке, що й не повіриш у те, що мені моя покійна бабуся розказувала. Вона раз, як ще дівчиною була, наслухавшись багато оповідань про русалок і мавок, захотіла побачити їх і в одну місячну ніч пішла над річку. Довго так блукала берегом, мов сонна. Місяць був уповні, було ясно мов удень. Так вона зайшла над кручу. З другого боку був берег низький, а з нього — наче яка скеля. Дивиться вона, а на тій скелі мов якісь люди вештаються. Підходить ближче, а то голісінькі дівчата. Кожна розпустила волосся, побралися за руки і колом крутяться, гуляють. Коли б хоч однісіньке слово котра промовила, пісню заспівала, а то мовчать, наче води в рот понабирали. Бабуся вийшла до них на скелю теж, а тоді всі з берега та й у воду. Бабуся хотіла придивитися ближче згори, а вони знову, як перше, гуляють по воді. А в другому колі малі діти побралися за рученята і танцюють собі. Таке то малюсіньке, така жива дитина навіть на ногах не стояла б. Задивилася бабуся на таку чудасію, а тоді помітили її русалки та давай на берег вилазити.
"До нас ходи, дівчино, — гукали до бабусі, — не пожалкуєш, бач, як у нас весело. А якби ти побачила ті хороми, де ми живемо... Там розкіш. А ми безжурно собі живемо, і так буде завжди. Ходи з нами. Треба лише з цієї скелі у воду скочити, а тоді увесь світ забудеться".
"До нас ходи, дівчино", — закричали знизу ще й діти в один голос.
Русалки почали оточувати бабусю, за руки чіплятися, хотіли її в танцювальне коло захопити. Але бабуся отямилася вчасно, давай хреститися та молитву вголос читати. Тоді всі русалки повідскакували і знову з берега у воду шубовснули. Бабуся так злякалася, що аж задубіла на тій скелі, та щойно рано її знайшли люди без пам'яті. Як вона про це потім розказала людям, то одна старісінька жінка каже:
"Щаслива ти, доню, з тобою, бачиться, гріхів немає, бо якби ти грішна була, були б тебе русалки напевно у воду затягли та й залоскотали на смерть. А другий раз ти бережися і русалок не підглядай, бо то все нечиста сила".
— А скажіть нам, будь ласка, звідкіля русалки беруться?
— Хіба ж ти цього не знаєш? Звісно, з утоплениць, з таких, що самі на себе руки наклали, або таких, що через гріх без покаяння втопилися. А ті малі діти — то все нехрещені. Так вони будуть томитися аж до страшного суду Божого, а тоді вже Бог розпорядиться, що з ними зробити та куди їх послати... Русалки мене не заманили, та я впіймав щось таке, що ви ще не бачили.
Остап вийняв з кишені малесенького бобрика. Звірятко, випущене з рук, не знало, що робити, куди йому дітися.
Видавало з себе якийсь голос тривоги і, скулившись, сховалося в траві.
— Звідкіля ти це взяв? — питали козаки.
— Зайшов я з берега до річки води набрати та таки руками піймав.
— Знаєш, Остапе, занеси його знову у воду. Хай підросте.
— Мені здається, — сказав Тарас, — що у нашому Вису ні є теж бобри, хоч ми їх досі не помічали. Варто за ними буде роздивитися. Таке хутро має більшу ціну, як куниця.
Довгенько так балакали про всячину, поки їх сон не зміг, і всі твердо поснули.
Наступного дня треба було перебратися на другий берег потічка та мандрувати далі, бо в тому місці, де ночували, було заглибоко.
Відтепер таких потічків зустрічали дуже багато, за воду неважко було.
Погода була гарна, то й мандрувати не було тяжко, і пригода ніяка не трапилася. Нарешті одного дня пополудні побачили на обрії вершки черкаських церков. Усі зраділи, що вже добилися до мети. Поїхали просто на місто. Черкасці придивлялися до них — звідкіля взялися такі прочани в степу? Та між ними були й уходники з Черкас. Зараз рознеслася вістка, що приїхали уходники з тої славної Тарасівки, що так гарно відбивалася від татарви. Довідалися про це староста і підстароста, той самий, що кілька років тому в них гостював під час татарського набігу. Підстароста хотів скористатись тою нагодою, взяти з тарасівчан вить за всі роки.
Тарас, не відчуваючи нічого, пішов насамперед поклонитися підстарості. Сподівався, що від нього довідається, що йому треба було знати.
Підстароста привітав його так:
— Так ви, добрі люди, таки надоумилися привезти свою вить на замок панові старості. Трохи запізнилися, бо вже багато років минуло, як ви нічого не давали.
— Пане підстаросто, ми виті не давали і не дамо, — відповів Тарас, — хіба ж ми не роз'яснили вам як слід, що за нами немає такого обов'язку? Ви самі, здорові, бачили, на що наша вить іде. А коли ми маємо заслуги перед цілою Черкащиною, то шкода про це і говорити. Я приїхав сюди з моїми людьми, як до своїх, і зараз вам розкажу чому.
— Це мене анітрохи не цікавить, чому ви приїхали, а мені хочеться лише знати, скільки ви привезли, чи якраз стільки, скільки нам належиться.