Гараськові справила громада величний похорон і поставила на його могилі високого хреста.
XIX
— Тарасику мій любий! — озвався якось старий Кіндрат до Тараса. — Я тобі б міг дідом бути, тож послухай моєї ради, що тобі скажу. Ти вийшов між нами на великого чоловіка, а все ж таки ти ще не повний, не цілий чоловік. Тобі женитися пора... Ти що, хочеш стати підтоптаним парубком, якого згодом люди перестануть поважати? Пора свою сім'ю завести, тоді й повага до тебе в селі покращає...
— Женитися мені, дідусю? Коли ж бо я боюся свою увагу роздвоювати поміж добром своїм власним, гараздом моєї сім'ї і добром громади. Я дивлюся далі, як мої земляки, і бачу, що наше село все ще в небезпеці, мов на волоску висить. У цьому вся моя турбота, а про жінку немає в мене часу думати.
— А треба подумати і про це. Через твоє гаяння і твоя сім'я терпить, бо не може перед тобою заходити у подружні зв'язки. Ти найстарший і перший на черзі, а що ти не якийсь каліка, то й обминути тебе звичай не велить. У нас дівчат дебелих — мов макового цвіту, і, правду кажучи, не вітряниць, і є в чому вибирати. Повір мені, що наші сімейні уходники хоч і слухають тебе, і поважають, проте скоса дивляться, що ти досі не цілий чоловік.
— Як це воно: "не цілий"? — засміявся Тарас.
— А так. Парубок чи дівчина — не цілі люди. У Святім Письмі читають, що Господь ще в раю так розпорядився, щоб люди жили парами, а не кожний для себе.
Це й переконало Тараса, і він почав роздивлятися поміж дівчатами, котра підходила б йому до пари. На диво всій громаді, Тарас став заходити на вечорниці, весілля та танці, і тут дав себе знати, що він не лише до шаблі, але й до танцю митець.
А дівчата, що дотепер дивилися на Тараса, як на дикуна, бо він ніколи з жодною не пожартував і держався осторонь, почали до нього тепер не так придивлятися.
Між ними була і Маруся Судаківна, котру він вирятував від ведмедя. Вона виросла на гарну струнку дівчину, та хоч не один парубок завертав на неї очі, вона і слухати про це не хотіла, всім відмовляла. Бо ніде правди діти — серденько її таки тьохкало до Тараса. Так, це був найкращий юнак на все село, мов вимріяний у казці князь. Та, на її превеликий смуток, він не звертав на неї особливої уваги, так як і на інших.
Тепер зустрілись на вечорницях, Тарас узяв її в танець, і коли вже протанцювали, посідали збоку, він заговорив першим:
— Не сниться тобі коли, Марусе, той лютий ведмедище, що тебе на фігурі за одежу хапав.
— Ведмедище мені не сниться, а сниться мені не раз той козак, що мені життя врятував.
— Невже ж сниться? Ти його не забула?
— Його ніколи не забуду, бо коли б не він, мене давно не було б на світі.
— А хіба ж ти його не бачиш наяву щодня?
— Та що мені з того? Він такий гордий та пишний, що й глянути на мене не хоче.
— Ані не гордий він, ані не пишний, та, бач, у нього без перестану турботи за безпеку села, всі його думки за цим ходять. Тож не дивуйся, бо ви всі того не бачите, що мені не дає спокою.
— Яка ж це небезпека?
— Гадаєш, що татарва довго нас так терпіти буде, як досі? Вона не раз поламала собі на нас зуби, ми їй заважаємо в грабіжницьких походах. Вороги бояться тепер, та не перестають за нами стежити, і коли підглянуть слушний час і застукають нас так, що не зможемо встояти! Ось де моя турбота, і я без упину думаю над тим, що б тут таке видумати, аби раз назавжди забезпечитися.
— Треба їх знову колись при переправі розгромити, а тоді певно на цю переправу не підуть, знайдуть собі якусь якнайдальшу.
— От славна ти, Марусе, дівчина, — зрадів Тарас. — Далебі, треба твоєї думки послухати. Шкода, що ти дівчина, не козак, тебе варто хоч би сотником призначити...
— А чому б мені сотником не бути? Чому ви, козаки, вважаєте нас за помело? На коні вмію їздити, списом і шаблею можна навчитися орудувати. З лука я теж умію стріляти.
— А чому я цього не бачив?
— Бо я стріляю лише потай від людей, а то з мене сміялися б.
Тарас подумав над тим, що почув від бравої дівчини. "Чому б воно не могло так бути, щоб і жінки вчилися військової справи?"
Та не лише сама думка подобалася Тарасові, але й дівчина, що таке говорила. Козир-дівка та й годі. Згадав собі й свою розмову з Кіндратом і впевнився, що Маруся йому призначена. Та треба було поговорити про це ще з мамою. Хоч мама бажала собі невістки, та не насмілювалась про це Тарасові говорити. Вона дивилася на свого хлопця, мов на образок, у всьому його слухала, бо вважала себе перед ним такою маленькою, що не посміла б йому радити, хоч він і дуже її любив.
— Матусенько, — промовив одного разу, — дідусь Кіндрат сказав недавно, що мені женитися пора та що чоловік без жінки — то не ціла людина. Чи добре він казав?
— Кіндрат розумна людина і пустого говорити не буде. Я сама це кажу. Та ти лише про громадські справи думаєш, а про себе забув. Так, Тарасику, тобі вже пора... роки минають. Не кайся рано встати, а замолоду оженитися, та тобі не так уже дуже замолоду, вже куди молодші женяться.
— Котру дівчину з нашого села радили б ви мені, матусенько, за дружину взяти?
— Про це вже, сину, свого серця спитайся. Вона тобі, а не мені дружиною має бути.
— Та воно так, мамо, але все ж вона житиме тут з вами, і коли б вона вам не сподобалась, тоді й мені була б гірка година.
— Воно так, сину, та я тобі кажу, що котру ти полюбиш, то до тої і моє серце ляже.
— А що ви, матусю, сказали б про Марусю Судаківну? Замість відповіді мати обняла його і пригорнула до
грудей.
— От, дитино, ти вгадав мою думку. Кращої невісточки і не сподіватися мені. Тільки щоб вона за тебе вийшла по серцю, а не тому, що ти отамануєш над нашим козацтвом. Боже, благослови!
— Силуваної жінки я не візьму, мамо, а по серцю... Тому-то я, поки ще пошлю старостів, побалакаю з нею, розвідаю.
Незадовго зустрілися обидвоє на вулиці ввечері, коли Маруся йшла по воду.
— Здорова, Марусе! Не прогнівайся, що тебе проведу, поговоримо.
Маруся почервоніла мов рак і сказала:
— Як пану отаманові не соромно з простою дівчиною йти та балакати, то я не проти.
— Так, Марусе, не можна говорити. У нас тут рівність, і нічого соромитись. Ти пам'ятаєш, Марусе, як ми на вечорницях розмовляли? Ти казала, що могла б стати сотником, коли б тебе навчити військовій справі. Ну, а я тебе спитаю: чи не хотіла б ти, замість сотником, стати отаманихою?