Він більше не говорив нічого, і люди більше нічого не питали. Всі бачили, що таким одним питанням йому начеб рота зав'язав. Люди почали розходитися по домівках, хата опустіла.
Другого дня по Йордані старий просив, щоб його відвезли. Тарас приготував сани, взяв кількох товаришів, і старого відвезли. До печери ніхто не заходив. Хлопці відгорнули сніг і промостили дорогу.
— Слухай, синку! Як ти справді щось думаєш, то приготуйся заздалегідь, а коли сніг почне танути, пришли кого сюди, бо як лише степ обсохне, то татарва рушить на Україну.
— Ми, дідусю, готові хоч би й зараз. Сюди ми будемо навідуватись, а коли настане та пора, то один з наших тут лишиться.
— Добре! Ти пам'ятай, що татари погано озброєні, вони не звичні до того, щоб їх зненацька застукати. Добрий спис та шабля, кілька рушниць, а при тім порядок у війську, то, наскочивши зненацька, можна малою силою велику орду розбити.
— Так ми, діду, беремось за діло з найближчою весною. Все залежить від того, щоб ми заздалегідь знали, коли орда піде на Україну і коли вертатись буде.
— Слухайте, товариші, — казав Тарас, як уже верталися, — нікому про це ні слова. Ми самі діло обміркуємо, і вся слава з того буде за нами. А коли скажемо це старшим, то певно, нас не пустять.
XVII
Настала нарешті нетерпеливо очікувана весна. З весни найбільше радів хлібороб. Так було і в давнину. Та не радів з неї той, кому довелось жити на татарському шляху. Недарма той страшний шлях назвали Чорним. За бузьками, дикими гусьми та ключами журавлів надлітали ключі татарських яструбів, котрі не щадили ні малого, ні старого, ані людської праці.
Трохи інакше було між канівськими уходниками. Вони, хоч і при шляху жили, та своїм завзяттям відбивали всі дотеперішні напасті і були певні, що так буде і далі.
А молодь таки раділа тій весні, бо постановила собі зробити таке діло, що піде від нього слава широко по світу.
Як лише степ підсох, а вода в річках спала, Трохим засів у печері Гараська і вижидав татар. Він виходив обережно на берег балки і оглядав далекий степ по той бік Інгульця.
Аж одного дня почувся з того боку гомін, а вночі заясніли в степу великі вогні. Гарасько запевнив його, що це орда йде.
— Тобі, сину, пора вертатися. Добре було б, щоб зі схованки придивився до їх сили, але хтозна, чи не захочеться їм ваше село застукати. Береженого Бог береже.
Таки зараз Трохим сів на коня і поїхав у село. Журавель наказав залишити роботу в полі. Не ставили вже вартових на фігурах, лише посилали в розвідку.
Та не було чого лякатись. Татари переправились через річку та пішли далі, і все вернулося до давнього ладу. Як тепер їх не чіпали, то, вертаючись зі здобиччю, певно їх не зачеплять.
Зараз поїхав Тарас з Трохимом до Гараська порадитись.
— Заходили сюди гості, діду?
— Як би не заходили? Вони кожного разу заходять, то й тепер...
— Великий загін пішов?
— Яких десять тисяч. Не страшний. Борців озброєних буде не більше двох тисяч, а решта все йде на грабіж. Ця голота на здобич ласа. З того багато пропаде по дорозі. Як буде вас добрих три сотні, то розіб'єте їх напевно, відберете здобич та визволите ясир.
— Коли ж вони вертатися будуть?
— Звичайно вертаються за чотири тижні. Тепер пішла більша сила, то, либонь, заженуться далі в християнську землю і повернуться, може, за шість тижнів або й пізніше. Вони, мов градова хмара, йдуть уперед. Перед чотирма тижнями нема чого сподіватися. За чотири тижні повинен би тут хтось з ваших бути. А як орда буде вже вертатися, то ви прийдете, сховаєтесь спершу в балці, а потім у печері. Але до печери дуже вузький прохід, коневі пройти важко. Треба його розширити.
— Я вже завтра приведу своїх з лопатами та сокирами. Треба буде потому і харчів привезти. Тільки не знаю, чим коней за той час годувати.
— Привезіть з собою косу одну-другу, то накосимо в балці та в степу трави. Вона за той час гарно вже підросте.
На другий день від ранку працювали тут уходники. Треба було розширити не лише вхід, але й цілий коридор до печери. Вони відлупували велике каміння і скидали в балку. Воно за кілька тижнів вкриється буйною травою, що й сліду не буде.
З того часу між балкою і селом настали живі зносини. Уходники переконалися, що з берега балки найкраще стежити за ордою, що не заступлять цього ні фігури, ні роз'їзди, на які йде багато часу.
Про татар не було чути аж до святої неділі. Раптом дали знати в село, що орда вертається. її наближення відчув Гарасько. Тарас пішов з роз'їздом і почув у степу великий гомін, побачив вогні.
Він таки боявся брати це на свою відповідальність і довірився Журавлеві.
— Може, ліпше не чіпати їх, коли вони нас не чіпають, а то розтривожимо осине гніздо.
— Не в тому справа, батьку. Якщо вони почуватимуть себе в силі, то підуть на нас, незважаючи на те, чи ми їх зачепимо, чи ні. Орді таки треба хоч раз показати, що ми не лише оборонятися можемо, але й наступати.
— Та чи дамо ми їм раду?
— А хіба ви не чули, що казали Гарасько і наш Максим, що орда зі здобиччю — то мов перегодована товарина. Я певний у тому, що нам поталанить, що ми відберемо награбоване добро, відіб'ємо християнських бранців, а наше село вкриється славою, яка і до Києва дійде.
— Боже тебе благослови, але я не піду. Навіть і не можна. Хтось мусить лишитися тут порядкувати, бо хтозна, що ще може з цього вийти.
— Я не візьму всієї сили, а хочу мати від тебе, батьку, отаманський дозвіл.
— Дозволу я тобі не можу без старшини дати. А коли старшині скажу те, що ти задумуєш, то не дозволить, і ти мусиш-таки підкоритись. Роби сам, що знаєш, і навіть нікому зі старшини не кажи. Я знаю, що перший Кіндрат не схоче, а за ним підуть усі, бо нікого шкура не свербить.
— Хай буде й так, а я від своєї думки не відступлю і надіюсь на Бога, що нам поможе в доброму ділі.
На цьому й розійшлись. Тарасові було ніяково діяти без дозволу старшини, та між його козацтвом було таке завзяття і самовпевненість, що годі їх спинити.
Зібравши свої три сотні, виїхав під ніч з села. Вартовим при воротах говорив, що їде в степ, бо там щось непевне робиться. Нарешті, це не була новина, бо Тарас робив таке часто. їхали поодинці попід берег Висуня і заїхали в балку прямо від річки. Здалека в степу чути було гомін і крики, а це був знак, що орда вже недалеко. Старий Гарасько вже ждав на них.