— Бог ласкавий на нас, і ми добре бережемось.
— Та чого ви в цю самітню до мене забрели?
— Ов! Та бо не гнівайтеся, діду, та краще нас у хату запросіть.
— У мене катма хати, так як у мого пса. Я живу в ямі.
— Так пустіть нас у яму, ми гості, з добрим словом прийшли, нічого злого вам не зробимо.
Старий махнув рукою і замимрив:
— Ходіть.
Сам пішов попереду, зігнувшись при вході. Пес обнюхав їх з усіх боків та кілька разів вишкірив зуби. Вони теж пішли у печеру. Тут горів малий вогонь, і було тьмяно. Дід підкинув скіпок, і стало ясно. Печера була досить простора, висока, закурена димом. Не було тут нічого помітного, а все ж було воно для хлопців незвичайне і дивовижне. Серед печери горів вогонь, коло нього стояв глечик. При одній стіні настелено сухої трави та моху, на ній кілька кожухів. Зараз недалеко стояв простий стіл, збитий з грубих дощок, та один ослін. Стояв ще тут пеньок, на якому старий колов дерево та скіпки. На столі були два глиняні горщики, миска і мідний кухоль на воду. На стіні висіли на кілку сокира, лук і сагайдак зі стрілами.
— Коли вам хочеться сідати, то сідайте на ослоні, я на пеньку присяду. А як ви голодні, то дам вам по кришці меду та в'яленої риби. Тепер, либонь, піст, тому не даю вам вудженини. Більше в мене нічого немає, вибачайте.
— Спасибі, діду, у нас є дещо в торбі, що на дорогу взяли, ось ми вас почастуємо горілкою та пшеничним хлібом.
Тарас добув з торбини пляшку, хліб і поклав на стіл.
— Дай, Боже, дідусю! — перехилив Тарас чарку та зараз налляв і подав дідові.
— Спасибі, що пошанували мене, старого. Випив чарку і взяв хліб. Він його понюхав.
— Як гарно пахне, справді. Вже й не тямлю, коли такий їв. Еге ж! І ковбасу привезли. Та тепер піст. Ну, спасибі!..
Видно було, що старий був з цього дуже радий.
— То ви, діду, знаєтеся з татарами? — спитав згодом Тарас.
— Як не знатися? Я сиджу при їх дорозі, і щороку ті грабіжники проходять мимо туди й назад.
— Переходять через балку впоперек?
— Куди пак! Можна б місцями переїхати одинцем, але вся орда не перейде.
— І нічого вам не роблять злого?
— Якби так було, то я б уже давно не жив, бо вони не вміють церемонитись, — відріжуть башку, мов горобцеві, —засміявся дід, — але вони мене вважають за свого, за татарина, бо я так по-татарськи говорю, наче їх брат. Я забув би хрещену мову, коли б сам до себе не говорив та молитви не промовляв уголос.
— А не скучно вам, діду, без людей?
— Чого ж скучно? У мене все якась робота є, я не без діла. Влітку зілля збираю та сушу, а відтак у татар міняю. В мене трохи садовини в балці, пасіка, а взимку шию собі одежу, та полюю, та шкіри виправляю, які теж у татар міняю.
— Випиймо, діду, ще по чарці, веселіше буде балакати.
— Чи не забагато буде на мою голову? Вона відвикла, а ваша горілка неабияка. Та тепер ви мого меду покуштуйте.
— А довго ви, діду, в цій балці живете?
— Е! Який ти цікавий! Перший раз тебе бачу і зараз душу перед тобою розкривай.
— Ні, то ні, ми не цікаві, а тільки так спитали. Ну, дідусю, ще по чарочці, щоб лиха не знати. Ми зараз-таки підемо, а коли нас не проженете, то ще деколи навідаємося, та й вас до себе в гості просимо.
— Мені за людьми не скучно, а ви, як схочете, то заходьте до мене, я буду вам радий.
— У вас, діду, не все би нам було безпечно, бо можна татарам у петлю попасти.
— Говори здоров! У мене безпечніше, ніж у вашому селі. У мене є печери, де можна безпечно сховатися, і не то татарин, але й сам чорт не знайде. А ніхто про них не знає, хіба Бог та я.
Тарас, почувши це, дуже зрадів. Це якраз підходило під його думку. Тут можна засісти на татар, коли повертатимуться.
— Воно й правда, та все ж усього села в печеру не сховаєш. Старий під чаркою повеселішав і лише підморгував на
слова Тараса.
— Хто його знає? У моїх печерах я можу сховати триста душ, та ще і стільки коней чи худоби.
— Так ми, діду, запрошуємо вас у гості, а коли б нам стало скрутно, то не відмовте нам, будь ласка, і сховайте тут цілу нашу громаду.
— А де ж я зможу до вас так далеко зайти? Мені вже дев'яносто літ зроду.
— Пусте! Ми коня приведемо, або й возом чи саньми приїдемо.
— Спасибі вам, діти. Про це ми ще побалакаємо, а тепер їжте.
— Ще чарочку, діду, потім добре спати будете. Старий не дав довго просити себе і випив третю чарку.
— Та ще, будь ласка, діду, кращу дорогу нам покажіть. От ми й тепер залишили коней з того боку балки з двома товаришами, а самі бродили в снігу, аж попріли.
— Го, го! Без снігу ви б сюди не перейшли. Тут багато ям, тепер їх завіяло снігом, позамерзало. Влітку інша річ. Я покопав ті ями на звірів. Тепер то я вже так не стріляю, як колись, тепер і лука добре не нагну, треба йти на хитрощі.
— Нам пора їхати, діду, та не прогнівіться, що ми за кілька днів знову навідаємось та й гостинця привеземо.
— Е! Ще є час, підождіть, ще встигнете перед ніччю, а ви мені розкажіть, як там у вашому селі люди живуть.
— Не розказав би і до півночі. У нас гарно, всього доволі. Нема ні голодного, ні голого. Працюємо без упину, хоч нема над нами ні пана, ні старости.
— От і гарно. Я церкви вже давно не бачив. У мене церква ось під Божим небом. Але колись то я до вас зайду, не відмовлюсь.
— Ми до вас, дідусю, саньми приїдемо та на свята під Різдво до нас привеземо. Почуєте колядок.
— Спасибі вам, діти, і не забувайте старого. От розвеселили мене. — Він вивів їх з печери та просльозився. —Постривайте, хлопці, я вам ще іншу дорогу покажу, нею можна буде легше пройти.
Як уже сиділи на конях і верталися додому, Тарас сказав:
— Те, що ми нині розвідали, багато варте. Ми там, у тих печерах, засядемо на татар, та так їх змолотимо, що терміття з них посиплеться.
— Шкода, що він нам зараз не показав тої печери, —зітхнув Трохим. — Хто знає, чи дід нас не обдурив?
— Чи це правда, то ми цього не вгадаємо, поки не побачимо, але так відразу не можна було наполягати. Дід зараз став би сторчаком, і нічого з цього не вийшло б. Старих людей треба знати.
— Хто цей дід може бути?
— Господь його знає. Якийсь степовик-пустельник. Може, за великі гріхи покутує. Але помалу ми розвідаємо, лише старого треба задобрити. От ми найближчим часом привеземо такого гостинця, що старий буде радий. Лише ви, хлопці, запам'ятайте собі добре і ні перед ким ні словечка, де ми були і про що довідались.