А за той увесь час Максим сидів у клуні і пильнував зв'язаного Ібрагіма Недоїдка. Той уже зовсім очуняв і прислухався до криків на майдані. Як почув, що його називають зрадником, то аж задрижав.
— Слухай, Мустафо, я знаю, чия це робота. Знаю, що мені не вийти звідси живим, що мене дожидають страшні муки. Я в тебе одного прошу. Заклинаю тебе на Аллаха або, коли хочеш, на Христа, скажи мені: звідкіля уходники дізналися про цей напад?
— Чому тобі не сказати? Спершу Тарас підслухав твою розмову з татарами, а потім і я.
— Тарас не міг підслухати, бо ми говорили по-татарськи.
— Він навчився вже татарської мови від мене.
— Проклін на тебе!
— Ну-ну, я цього не боюся, проклинай мене, скільки хочеш.
— Ні, не буду, але ще одного буду я в тебе просити. Візьми ніж і заріж мене, хай я не йду на муки.
— Цього вже не буде. Легка смерть була б для тебе. Побачиш, що уходники для зрадника вигадають... Коли тебе кіньми не розірвуть, то настромлять на кіл.
— Щоб тебе спалив вогонь гегенни, щоб ти магометового неба не побачив!
— Спасибі тобі. Але я до цього неба не спішу. Мені ліпше подобається християнське небо, в якому ти певно не будеш.
— Чого ти на мене так заповзявся?
— Бо ти хотів мені віку вкоротити, я сам чув, як ти нахвалявся перед татарами.
Ібрагім закляв сердито і напружив усі сили, щоб порвати пута, та не подужав.
— Лежи тихо, собако, а то ще ланцюгом зв'яжу. Тепер Ібрагім ані не поворухнувся.
Надворі розвиднілось. Уходники перев'язували свої незначні рани. Не було ні одного вбитого.
— А чи лишили живим хоч одного татарина? — питав Журавель. — Нам треба свідка, зараз судитимемо потурнака за зраду. Гей Максиме, озвись!
На порозі повітки показався Максим.
— Чи прийдеш сюди, отамане, чи принести тобі туди Ібрагіма Недоїдка? Він живий і такий радий, що танцював би, коли б не був зв'язаний.
— Давай його сюди, він потанцює поміж нами! Максим завернув у повітку, а за хвилину виніс на
плечах, мов барана, зв'язаного Недоїдка і тут бебехнув ним перед старшиною.
— Гарно ти нам відплатився за хліб-сіль, — похитав старий Кіндрат Муха головою, — диявол заволодів твоїм серцем.
— Шкода, діду, слів, — говорив Журавель, — він уже певно не виправиться. Ми зараз його судитимемо.
— Ні, діти, так годі! Спершу зробімо лад на майдані, серед такого страхіття годі думки зібрати.
— Нащо нам суду? — каже один уходник. — Ось ми зараз убиймо його каменюками та виволочимо стерво за ворота вовкам на жир.
— Так не можна, — каже Журавель. — Такої смерті йому замало буде. Але батько Муха добре каже, щоб спершу це падло прибрати. Недоїдка поки що де-небудь сховайте. А тепер до праці. Там за валом викопайте велику яму.
— Шкода роботи! — кричали уходники. — Досить буде виволокти все за вал або до лісу вовкам та й гайворонам на жир.
— Говорите, мов діти, — обізвався Кіндрат. — 3 того настане такий сморід, що ми подушимось, та ще яка пошесть від того прокинеться. Заступи нас, Господи! Та ще нащо нам заманювати сюди вовків. Поїдять трупів, та опісля на нашу худобу кидатимуться.
Зараз вийшло кілька десятків людей з заступами копати ями. Одні здирали шкуру з убитих коней, інші вивозили трупи на возах. Ця робота протяглась геть пополудні, поки вичистили майдан. Окривавлене каміння позбирали діти. Може, ще колись воно здасться, а в степу знайти камінь трудно.
Зараз пополудні Кіндрат Муха скликав суд над Недоїдком. Привели кількох поранених татар, прикликали і татарина Максима, Тараса і Трохима.
— Давайте сюди Недоїдка, — каже Муха.
Пішло кілька людей до повітки, де був замкнений Недоїдок, та зараз звідти почувся крик. По Недоїдку і місце застигло. Він встиг розв'язати собі руки і ноги та втекти через стріху. Усі аж охнули. Найбільше лютував Максим.
— Я таки його знайду, хіба би крізь землю провалився. — Він узяв аркан і ніж, шукав коня.
— Я йду з тобою, — каже Тарас, — бо і я не хочу, щоб він звідсіля вийшов живим. Він тепер захоче помститись нам і приведе таку орду, що не встоїмо.
— І я йду, — сказав Трохим.
— А я ще візьму такого товариша, без якого ми нічого не знайдемо. — Тарас свиснув, і зараз прибіг Гривко. —Ходи, мій добрий Гривку, я тобі щось покажу.
Тарас пішов з Гривком до повітки, де лежав в'язень, і дав йому обнюхати моїуз, котрим Недоїдок був зв'язаний. Пес загавкав радісно, побігав по повітці і обнюхував стіну, дивлячись на діру в стрісі. Його викликав Тарас на другий бік, пес знайшов слід і відразу побіг до валу. Але через частокіл не міг перескочити і знову почав гавкати. Тарас провів його через ворота на те саме місце. Пес знову знайшов слід, перейшов рів і погнався просто до лісу.
— В лісі буде тяжче піймати, — сказав Максим, — але Гривко поможе.
Вони посідали на коні і помчали. їхати треба було далеко, але тому, хто втікає, нічого далекого нема. Недоїдок, очевидно, був уже в лісі. Гривко гнався попереду, весело гавкаючи. Він усе оглядався, наче просив їх поспішати.
— Та ми не взяли ні одної рушниці, — спохватився Максим. — Ібрагім не дасть узяти себе живим, його треба вбити на місці.
Як зайшли в ліс, то Гривко забігав довкола розлогого дуба, почав завзято гавкотіти, відтак підвів голову вгору і спинався лапами на дерево.
— Певно, звіра почув, — сказав Максим.
— Він тепер за звіром нюхати не буде, побачиш. Вони всі три подивились угору, і Максим перший
помітив між галуззям схованого чоловіка. Це був Недоїдок. Максим, побачивши його, закляв сердито і крикнув по-татарськи:
— Ібрагіме, прийшла твоя остання година, пошлю тебе у гегенну ік шейтану, так, як ти на моє життя зазіхав.
— Ану підлізь до мене, — гукнув Недоїдок, — то я тобі зроблю те, що обіцяв.
Він так страшно засміявся, наче чорт, аж відголос по лісі пішов.
Максим дуже розізлився і хотів лізти з ножем на дерево. Тарас і Трохим його зупинили.
— Ви тут пильнуйте, — сказав Трохим, — а я скочу до села і прикличу людей. Ми його таки живого піймаємо.
Трохим пішов до коней, а Максим з Тарасом присіли під дубом. Гривко стежив за Недоїдком і гавкав. Спершу було спокійно. Ібрагім не рухався. Аж раптом заворушилось галуззя. Пес загавкав дужче. Максим і Тарас поглянули вгору. Недоїдок просувався грубою дубовою гіллякою до того місця, де вона сходилася з гіллякою сусіднього дуба. Йому вдалося перелізти на друге дерево. Він так пересувався далі. Розгойдувався на одній гілці і чіплявся за другу.