"Це чудова жінка! — відповів він. — Я згоден з вами: вона не засліплює з першого погляду, але запевняю вас, буває чарівна, коли розмовляєш з нею сам на сам". — "Я не сумніваюся, — поспішив заспокоїти його Сванн. — Я хотів лишень сказати, що вона здалася мені "особою видатною", — додав він із притиском на двох останніх словах, але взагалі то був радше комплімент!" — "Стривайте, — сказав Вердюрен, — зараз я здивую вас. Вона пише чарівно. Ви ніколи не чули, як грає її небіж? Прегарно, чи не так, докторе? Хочете, я попрошу його зіграти що-небудь, пане Сванн?" — "Це було б щастям..." — почав був Сванн, але його з насмішкуватим виразом урвав доктор. Десь він чув і запам'ятав, що пишномовність і проречистість вийшли з ужитку, і нині, коли при ньому поважно вимовляли якесь красиве слово, скажімо "щастя", він вважав, що той, хто так висловлюється, стає в позу резонера. А що це слово видалося йому ще й старосвітським, дарма що належало до найзвичайнісіньких, то доктор одразу ж вирішив, що репліка дочата ним, — жартівлива, й завершив її іронічним загальником, ніби приписуючи співрозмовникові намір говорити так, тоді як тому це й не снилося.
— Щастям для Франції! — насмішкувато вигукнув він, патетично звівши руки догори.
Пан Вердюрен не міг утриматися від сміху.
— Над чим це вони так хихочуть, ці добродії? Бачу, в нашому затишному куточку ніхто не нудиться! — гукнула пані Вердюрен. — Невже ви думаєте, що мені дуже весело зоставатися отут самій, ніби сидячи під карою? — промовила вона вередливо, наче скривджена дитина.
Пані Вердюрен сиділа на високому шведському стільці з вощеної сосни, подарованому їй шведським скрипалем, і хоча стілець той скидався на дзиґлика і не пасував до гарних старосвітських меблів, він стояв у неї на видноті, бо вона вважала за потрібне виставляти напоказ подарунки, піднесені їй "вірними" — хай "вірні" радіють, завітавши в гості й побачивши свої приносини. Вона силкувалася їх переконати, що найкраще дарувати квіти й цукерки, чий вік принаймні короткий, але "вірні" були завзяті, і мало-помалу в її домі зібралася ціла колекція грілок, подушечок, стінних дзиґарів, параванів, барометрів, ваз — склад даріжної всячини, правда, не всякої, а одного типу.
Пані Вердюрен сиділа на своєму підвищенні, беручи найжвавішу участь у розмові "вірних" і тішачись їхніми фіґлями, але потому як вона звихнула щелепу, вона вже уникала пирхати і вдовольнилася умовною мімікою, невтомливою і безпечною, — мовляв, вона теж регоче до сліз. Тільки-но хтось із завсідників (на превеликий жаль для Вердюрена, який весь час поривався підпускати меду не менше, ніж його дружина, але, регочучи від душі, швидко видихався, тоді як пані Вердюрен, пускаючись на хитрощі, удавала безнастанний регіт і, отже, завжди брала гору над мужем) пришивав квітку якомусь "зануді" або колишньому "вірному", зарахованому до обозу "зануд", — пані Вердюрен пронизливо вищала, примружуючи свої пташині очиці, які вже починало затягувати більмами, а потім раптом, ніби застукана зненацька напристойним видовиськом чи відбиваючи смертельний удар, щільно затуляла обличчя руками, щоб нічого не бачити, і прикидалася, ніби щосили намагається стриматися, притлумити напад сміху, який, аби дати йому волю, довів би її до зомління. Так, приголомшена веселощами "вірних", упоєна якимсь панібратством, людською обмовою і схилянням, пані Вердюрен, подібна до птаха, чий покорм змочили Глінтвейном, квоктала на своєму сідалі від надміру дружніх почуттів.
Тимчасом пан Вердюрен, попросивши у Сванна дозволу запалити люльку ("у нас без церемоній, амікошонство"), заходився умовляти молодого піаніста сісти за рояль.
— Дай йому спокій, не набридай йому, він прийшов сюди не на те, щоб його мордували! — скрикнула пані Вердюрен. — Я не хочу, щоб його мордували!
— Але звідки ти взяла, що ми збираємося його мордувати? — спитав пан Вердюрен. — Може, пан Сванн не знає сонати фа дієз, відкритої нами. Він зіграє нам її в аранжуванні для роялю.
— Ох, ні, ні, ради Бога, не мою сонату! — зойкнула пані Вердюрен. — А то я вмиюся слізьми і підхоплю нежить разом із запаленням лицьового нерва, як минулого разу; уклінно дякую, я сита по горло, вам добре — не доведеться цілий тиждень вилежуватися в постелі!
Ця сценка поновлювалася щоразу, як піаніста укоськували грати, і так поривала приятелів дому, ніби вони бачили її вперше, бо вона була для них доказом оригінальносте "принципалки" і її музичности. Ті, що сиділи біля неї, подавали знак куріям і картарям підійти, ніби тут щось діялося, і репетували, як репетують у рейхстазі, коли там назріває якась сенсація: "Слухайте! Слухайте!" А назавтра гості жаліли тих, хто не був напередодні, бо вчора склалася сценка, ще цікавіша, ніж звикле.
— Гаразд, вирішено, — сказав пан Вердюрен, — він зіграє лише анданте.
— Лише анданте, ач який розумний! — вигукнула пані Вердюрен. — Саме через анданте я й стаю вся розбита. Наш "принципал" воістину незрівнянний! Це все одно, що сказати про Дев'яту: послухаймо лише фінал або: послухаймо увертюру до "мейстерзинґерів".
Проте доктор став упрохувати пані Вердюрен дозволити піаністові зіграти, і не тому, що думав, ніби музика справді її не діймає, — неврастенічні кондиції він визнавав, — а тому,що, за прикладом багатьох лікарів, зразу ж пом'якшував суворість своїх приписів, коли відбувалися збори, на його думку, важливіші, ніж розладнання здоров'я, і коли в них верховодила його пацієнтка; тут він, учасник зборів, радив їй забути на один вечір і про своє травлення і про нежить.
— Сьогодні ви не захворієте, ось побачите, — проголосив він, гіпнотизуючи її очима. — А захворієте, ми вас вилікуємо.
— Правда? — спитала пані Вердюрен таким тоном, наче у сподіванні на таку милість їй не залишилося нічого іншого, як здатися. А може, постійно правлячи, що захворіє, пані Вердюрен часом забувала, що вона все це вигадала і вживалася в ролю. А відомо, що хворі, виведені з рівноваги своєю залежністю від постулату, що чим більше вони шануватимуться, тим рідше матимуть загострення, забирають собі в голову, що зможуть безкарно робити все, що заманеться (і що їм зазвичай шкодить), коли тільки здадуться на ласку якоїсь могутньої істоти, що, не вимагаючи жодного зусилля з їхнього боку, одним якимось закляттям чи пігулками знову поставить їх на ноги.