— Так? І ви маєте знайомих у Бальбеку? — спитав батько. — Ось цей хлопчина їде туди на два місяці з бабусею, а може, й з мамою.
Леґранден, зненацька застуканий цим запитанням тоді, коли саме дивився на батька, не зміг одвести очей убік; натомість усе пильніше й пильніше, при цьому журливо всміхаючись, дивився в обличчя співрозмовникові доброзичливо й відверто, як людина, якій нема чого боятися. Складалося враження, ніби голова мого батька стала прозорою, і Леґранден бачить крізь неї густо забарвлену хмарину, і це створювало йому уявне алібі: мовляв, коли його спитали, чи має знайомих у Бальбеку, він думав про інше й не чув запитання. Звичайно такий вираз на обличчі змушує співрозмовника спитати: "Про що це ви задумалися?" Проте мій батько зайшов у своїй жорстокості до того, що роздратовано перепитав Леґрандена:
— Ви, отже, маєте в тих краях друзів, якщо так добре знаєте Бальбек?
Леґранден зробив розпачливе зусилля, аби надати своїй усмішці максимуму лагідности, непевности, щирости й неуважносте, але, очевидно, зрозумівши, що відповісти таки доведеться, мовив:
— Я маю друзів скрізь, де є купа поранених, але не переможених дерев, які згуртовуються, щоб з патетичним завзяттям возсилати спільне моління до суворого неба, безжального до них.
— Я не про це, — урвав його батько, затятий, як дерево, й немилосердий, як небо. — Я спитав, чи не маєте ви знайомих, щоб моя теща в разі чого не почувала себе, як на безлюдному острові.
— Там, як і всюди, я знаю всіх і не знаю нікого, —— відповів Леґранден, якого не можна було взяти голими руками. — Я знаю силу речей і дуже мало осіб. Але речі там теж здаються людьми, людьми рідкісними, тонкошкірими, розчарованими життям. Це може бути замок: він завис над кручею край дороги, щоб вилити свою зажуру ще рожевому вечоровому небові, на яке сходить золотий місяць, тим часом кораблі, краючи переливчасту воду, піднімають на щогли барвисті корабельні прапорці. Це може бути і простий будиночок на відшибі, поглянути, радше нікчемний, сором'язливий, але романтичний, який таїть від усіх незнищенну таємницю щастя і розчарування. Це зрадливий край, — з макіавеллівською казуїстикою вів далі Леґранден, — це край найчистісінької небилиці — погане читання для хлопчини, і, звичайно, не їх би я радив моєму юному другові, з його нахилом до смутку, з його вражливим серцем. Ці підсоння любовних освідчень і даремних жалів добрі для таких зневірених стариганів, як я, й завжди шкідливі для душ іще незміцнілих. Повірте мені, — правив своєї він, — води цієї бухти, вже напівбретонської, можуть мати цілющі властивості, — а втім, це ще не вгадно, — для недужого серця, як у мене, для серця, чия вада вже невиліковна. У твоєму віці, юначе, вони протипоказані. На добраніч, сусіди! — Раптом урвав він свою мову, покидаючи нас за своїм звичаєм, потім, обернувшись і піднісши догори палець, голосом лікаря завершив консультацію: — Ніяких Бальбеків до п'ятдесятирічного віку, та й то як дозволить серце!
Наступними днями батько знову забалакував з Леґранденом про Бальбек, дошкуляв його запитаннями, але марна праця; якби ми в'язли до нього й далі, Леґранден, мов той учений пройдисвіт, який витрачає на виготовлення фальшивих палімпсестів стільки зусиль і знань, що сотої їхньої частки стало б, аби, обравши для діяльносте почеснішу ниву, заробляти більше. Зрештою він створив би цілу етику краєвиду й небесну географію Нижньої Нормандії, але так і не признався б, що за два кілометри од Бальбека живе його рідна сестра, і ні за що не дав би до неї рекомендаційного листа. Думка про цей лист, до речі, не так би його жахала, якби він мав абсолютну певність, а він, знаючи вдачу моєї бабусі, мав цю певність, що ми ні за яких обставин ним не скористаємося.
Гуляли ми недовго, аби встигнути зайти перед вечерею до тітки Леонії. В перші дні нашого перебування в Комбре смеркало все ще рано, і коли ми добиралися до вулиці Святого Духа, відблиск заходу жеврів на шибках нашого дому, пурпурова стяга перепинала гаї Кальварії, а ще далі відбивалась у ставку, і ця червінь, часто в поєднанні з досить дошкульним холодом, викликала в уяві вогонь, на якому саме смажилося курча. Це заповідало мені, слідом за поетичною насолодою прогулянки, насолоду лакомства, тепла й спочинку. Натомість улітку, коли верталися з прогулянки, сонце ще не сідало, і поки ми відвідували тітку Леонію, його проміння, знизившись і б'ючи просто у вікно, заплутувалося в широких гардинах, дробилось, розсипалося, просіювалось, цяткувало золоті самородки в цитринове дерево комода і навкосяк, як у лісовій гущавині, пронизувало кімнату м'яким світлом. Але зрідка, коли ми входили до тітки Леонії, на комоді вже не було ефемерних інкрустацій: відсвіт призахідного сонця н? грав більше на шибках при повороті на вулиці Святого Духа, і ставок біля підошви Кальварії більше не брався полум'ям. Іноді його поверхня була опалова, і довгий місячний промінь перетинав її всю, розпросторюючись і розбиваючись на всіх зморшках. У такі дні, підходячи до дому, ми розрізняли постать на порозі, й мама казала мені:
— Боже мій! Адже це Франсуаза виглядає нас, твоя тітка, мабуть, хвилюється: припізнилися ми сьогодні.
Не гаючи часу на роздягання, ми квапливо піднімалися до тітки Леонії, щоб заспокоїти й засвідчити, що, всупереч усім її страхам, з нами нічого не стряслося: просто ми ходили на ґермантську сторону, а тітка має знати, що годі розрахувати час, коли вирушаєш у таку прогулянку.
— Ну ось бачите, Франсуазо! — гукала тітка. — А не я вам казала, що вони пішли на ґермантську сторону! Мабуть, добре виголодались! А ваша баранина, певне, пересмажилася. Ну хіба можна приходити так пізно? Отже, ви ходили на Ґермантську сторону?
— Їй-бо, я думала, ви знаєте про це, Леоніє, — відповідала мама. — Мені здавалося, Франсуаза бачила, як ми виходили через садову хвіртку.
Справді, в комбрейських околицях було два кінці для прогулянок, настільки протилежні, що ми виходили з дому через різні двері, залежно від того, в який бік хотіли йти: в бік Мезеґліз-ла-Вінеза, який ще йменували "стороною Сванна", бо шлях тут пролягав повз його садибу, або ж у той бік, де Ґермант. Сказати по щирості, я знав не самий Мезеґліз, а напрямок до нього, не знав і людей, що приїздили в неділю прогулятися до Комбре, людей, яких навіть тітка зовсім не знала і які на тій підставі належали до "людей, мабуть, з Мезеґліза". Що ж до Ґерманта, то я вивчив його краще, але це сталося значно пізніше, й коли Мезеґліз уподовж усієї моєї юності був для мене таким самим недоступним, мов обрій, коли він зоставався, хоч би як далеко ми зайшли, схованим десь поза пагорбами, вже не схожими на комбрейський край, то Ґермант малювався мені радше примрійним, ніж реальним, межею тієї сторони, своєрідним абстрактним географічним терміном, чимось на зразок екватора, полюса, сходу. Тоді попасти в Мезеґліз, рушивши на Ґермант, чи навпаки, здалося б мені таким самим абсурдом, як потрапити на захід, ідучи на схід. Батько завше говорив про мезеґлізьку сторону, мов про найкрасивішу долину, яку він будь-коли бачив, а про Ґермантську сторону, — наче про типове поріччя, і я наділяв їх, уявляючи двома різними сутностями, тією внутрішньою злукою, тією єдністю, які належать лише творінням нашої думки. Найменша часточка кожної з них здавалася мені коштовністю й виражала їхню високу досконалість, тоді як, перш ніж ступити на священний ґрунт котрогось із цих напрямків, ми починали дивитися на прокладені довкола ідеальної рівнини та пречудового поріччя рукотворні дороги не пильніше, ніж завзятий театрал дивиться на вулички, сусідні з театром.