Скажімо, мій замлілий бік, намагаючись освоїтись, уявляв, що він простягся попід стіною у великому ліжку під запоною, і тоді я казав собі: "Чи ти ба! Не дочекався, поки прийде мама поцілувати мене, й заснув". Я був у селі, в діда, померлого вже давно, а тіло моє, той бік, що я перележав, — вірні блюстителі минувшини, якої моєму розумові повік не забути, — нагадували мені про полум'я нічника з богемського шкла у формі урни, почепленого до стелі на ланцюжках, коминок, змурований із сієнського мармуру, в комбрейській спальні діда-бабусі, де я жив у далекій давнині, яка здавалася мені теперішнім, хоча й досі не уявлялася чітко й вимальовувалась ясніше, коли мій мозок звільнявся від сну.
Потім наринав спомин про іншу поставу тіла; стіна тяглася не так, я був у сільських покоях пані де Сен-Лу. Боже свідче! Мабуть, уже десята, звичайно, вже повечеряли! Десь-то моя сієста затяглася, — я звик відпочивати після вечірньої прогулянки з пані де Сен-Лу, прогулянки, яку роблю перед тим, як убратись у фрак. Багато років тому, коли ми, гуляючи в Комбре, поверталися пізно, я бачив за вікном криваві відблиски заходу. Зовсім іншим життям живуть у Тансонвілі, в пані де Сен-Лу, і я зазнаю зовсім іншої втіхи через те, що блукаю місячними вечорами тими дорогами, де колись грався на сонці, й коли ми повертаємося, ту кімнату, де спершу засну, а потім перевдягнуся до вечері, я бачу здалеку, її пронизує світло лампи, єдиний маяк посеред темної ночі.
Ця круговерть невиразних спогадів тривала всього кілька секунд, не довше, вагання щодо того, де ж це я, розрізняло одну від одної всякі гадки, з яких воно складалося, не ліпше, ніж ми виокремлюємо ступневі рухи скакуна в кінетоскопі. А проте мені ввижались то ті, то ті покої, де довелося жити, поки я, прокинувшись, перебирав їх у своїй замрії геть усі: ось помешкання зимове, де, забравшись до ліжка, тицяєшся носом у кубельце, вимощене тобою з усякої всячини, — з вуха подушки, з верху ковдри, з ріжка шалі, з краю постелі, з числа "Деба роз", а потім, зліпивши це все по-пташиному, на часину влаштовуєшся там. Ось помешкання зимове, де так любо відчувати в холоднечу своє усамітнення (так мостить собі кубелечко глибоко в кручі, в земному теплі, морська ластівка). Тут цілу ніч палахкотить у коминку вогонь, а ти спиш під розлогим плащем теплого й курного повітря, в якому жевріють відблиски пломінких головешок, спиш у примарному алькові, в гарячій печері, виритій посеред кімнати, в жаркому пасмі з хисткими обрисами, а протяг поза ними студить тобі обличчя й іде з куточків кімнати, з тих куточків, що ближче до вікна й далі від коминка, і тому прохолодніших.
А ось оселя літня, де так любо буває злитися з теплою ніччю; де місячне сяйво, промкнувшись крізь розведені віконниці, докидає свій чарівний трап до узніжжя постелі; де спиш просто неба, мов синичка, вколисувана вітерцем на кінчику сонячного паруса. Іноді це були покої в стилі Людовіка XVI, такі веселенькі, що навіть першого вечора я не почувався там сиротливо, — покої, де гінкі стовпчики, без зусилля підпираючи стелю, так зграбно розбігалися, щоб дати, не застуючи, місце ліжкові. Часом це бувала зовсім на них не схожа, малесенька, але з дуже високою стелею, частково вмебльована магонем, видовбана на два поверхи піраміда, де я першої ж миті був душевно затрутий незнайомим запахом нарду й переконувався у ворожнечі лілових фіранок та безчільній байдужості дзиґарів, які так вицокували, ніби мене там і не було; де якесь чудернацьке й немилосердне свічадо на гранчастих лапах, захаращуючи собою навкіс один куток кімнати, несподіваним більмом стирчало в обжитому мною до затишної щерти просторі. Там моя думка, годинами силкуючись розтектися, піднятись угору, аби влитися саме в цю форму кімнати й наповнити її величезну лійку, катувалася впродовж багатьох страшних ночей, а я лежав з розплющеними очима, з нашорошеними вухами, тамуючи серцебиття та подих доти, доки звичка перефарбовувала фіранки, змушувала стихнути дзиґарі, робила милосердішим навкісне й безжальне свічадо, прибивала, а то й виганяла геть запах нарду й скрадала таку явну висоту стелі. Звичка спритна, але надто колупайлива домоврядниця! Спершу вона байдужа до тих страждань, яких цілі тижні зазнають наші душі в тимчасових оселях, а проте блаженний той, хто її набув, бо без тієї звички ми не зуміли б обжити жодного помешкання.
Ну от, я вже прокинувсь остаточно, моє тіло зробило останній вольт, і добрий янгол певности усе зупинив у моїх покоях, накинув мене ковдрою і в пітьмі абияк порозставляв на місце комод, письмове бюрко, коминок, вікно на вулицю та двоє дверей. І хоча добре знав, що я не в тих оселях, які спросоння поставали міражем переді мною, підказуючи, ніби можу опинитися й там, пам'ять моя скресала, я вже не спав, майже цілу ніч згадував, як ми були собі в Комбре, в моєї двоюрідної бабусі, в Бальбеку, Парижі, Донсьєрі, Венеції і деінде, згадував місця, людей, котрих знав, те, що підмітив за ними й що мені про них оповідали інші.
У Комбре щодня, ближче до вечора, задовго перед тим, як я мав укладатися й лежати бодай без сну, далеко від матері та бабусі, моя спальня робилася для мене болісним середохрестям мук. Тоді, оскільки вечорами я мав таку жалісну міну, хтось придумав для мене розвагу: перед тим як мені йти спати, на мою лампу насаджували чарівний ліхтар, і, як готичні архітектори та шклярі, він розцвічував стіни примарною грою мерехтливих барв, химерними видивами, живими переливчастими небилицями, намальованими на мерехтливих, переливчастих шибочках. Але я журився ще більше, бо від нового освітлення кімната мовби чужіла і я вже не міг, як досі, попри муки вилежування в постелі, збавляти час. Я не впізнавав своїх покоїв і відчував незатишок, наче просто з поїзда потрапив у готель або в швейцарське шале.
Трюхикаючи на своєму конику, сповнений лихих задумів, виїжджав Голо з трикутного гайка, який укривав оксамитною зеленню узбіччя пагорба; так, гуцаючи в сідлі, Голо наближався до замку бідолашної Женев'єви Брабантської. Замок був накриво обтятий — то було ребро овального скельця, взятого в рамця; ці пластинки всувалися між ліхтарними лінзами. Я бачив лише одне замкове крило, перед ним стелився моріжок, а на моріжку замріялася про щось Женев'єва, підперезана блакитним паском. І замок, і моріжок були жовті, я знав про це ще перед тим, як мені показали їх на квадратиках чарівного ліхтаря: добре бачив їхню барву в золотавому мерехтінні назви "Брабант". На мить Ґоло приставав і журно слухав, як мені голосно читає пояснення моя двоюрідна бабуся. Все це було йому, мабуть, добре відоме, бо він слухняно прибирав постави, не позбавленої величі, й знову рушав. І повільного клусу його коника не могла б спинити жодна сила. Якщо чарівний ліхтар ізсували, кінь Ґоло їхав по фіранках, випинаючись і провалюючись на згинках. Тіло самого Ґоло, з речовини так само надприродної, як і тіло його коня, давало собі раду з кожною перешкодою на шляху: воно робило з неї собі снасть і просто поглинало її. Навіть до дверної клямки враз припасовувались і накидалися на неї його червоні шати або блідий вид, такий самий тонкий, зажурений та ще й безкостий.