"Відчувається ще під стопами, — розповідав пан Легранден, — куди сильніше навіть, ніж у Фіністері (хоча там позводили нині готелі, вони безсилі змінити лице того найдавнішого кістяка землі), відчувається, що тут справді крес французької землі, європейської землі, древньої Землі. І це остання стоянка рибалок, схожих на всіх рибалок, які жили з початку світу біля порогу вікового царства морських туманів і нічних тіней".
Якось я заговорив у Комбре про бальбецький пляж при Сванну, щоб довідатися, чи можна там бачити найсильніші бурі, і він відповів: "Чи знаю я Бальбек! Ще й як знаю! Бальбецька церква, дванадцятого і тринадцятого сторіч, ще напівроманська, це, може, найцікавіший взірець нормандської готики, але це ще нічого. У ній відчувається вплив перського мистецтва". І це узбережжя, яке досі здавалося мені окрушиною одвічної природи, сучасником великих геологічних пересувів, чимсь поза історією людства, як Океан чи Велика Ведмедиця, і населене дикими рибалками, для яких так само, як і для китів, не існувало середньовіччя, набуло в моїх очах ще більшої знади, коли воно було раптово вписане в низку віків, пропущене через романський стиль, коли я дізнався, що колись Готичний трилисник повкраплювався і по цих диких скелях, — так навесні ніжні, але живучі рослини подекуди озірчують полярний сніг. І якщо готика осяяла світом ці місця і цих людей, то й вони освітили її. Я пробував собі уявити, як ці рибалки жили, уявити їхню несміливу, розпачливу спробу запровадити у середні віки якийсь лад соціальних взаємин, рибалки, скучені перед Пеклом, під цим урвищем смерти, і в цих негостинних умовах, далеко від міст, від яких я раніше Готики не відокремлював, на дикому бескетті, проросла і проквітла гостроверхою дзвіницею Готика воскресала перед моїм внутрішнім зором. Мене повели до музею подивитися зліпки найславетніших статуй Бальбека — кучерявих і кирпатих апостолів, Матір Божу з церковного порталу, і на радощах у мене перещипнуло дух на саму думку, що я побачу, як вони вирізьблюються в одвічній солоній млі. І тоді буряними і втішними лютневими вечорами вітер, навіваючи мені в душу мрії про подорож до Бальбека і стрясаючи її з не меншою силою, ніж стрясався від його подмухів комин у моїй спальні, сполучав у мені бажання побачити Готичне зодчество з бажанням побачити морську хуртовину.
Як мені кортіло завтра ж сісти до чудового і щедрого потяга о двадцять другій; цієї години від'їзду я не міг бачити без серцевого трепету у розкладах та в довідниках кругових мандрівок: мені здавалося, що цей потяг щодня, певної миті, проводячи смаковиту борозну, ставив таємничий карб, за яким збитий зі свого ходу годинник, звичайно, усе ще рухався до вечора, до ранку наступного дня, але пасажир бачив і вечір і ранок уже не в Парижі, а в одному з міст, повз які пробігає потяг, даючи пасажирові змогу вибирати одне з них, адже потяг зупинявся в Байє, Кутансі, Вітре, Кестамбері, Понторсоні, Бальбеку, Ланьйоні, Ламбаді, Беноде, Понт-Авені, Кемперле і верстав далі свою путь, обтяжений лункими іменами настільки, що я не знав, якому з них віддати перевагу, бо я був неспроможний пожертвувати жодним із них. Але навіть не чекаючи завтрашнього потяга, я міг би, якби батько-матір мені дозволили, убратися абияк і поїхати сьогодні-таки, щоб прибути до Бальбека, коли благословляється на світ над бурхливим морем, від солоних бризок якого я сховаюся в церкві перського стилю. Але з наближенням великодніх вакацій, коли батьки обіцяли взяти мене кудись у північну Італію, нараз мрії про бурю, які переповнювали мене так, аж я не хотів бачити нічого, окрім хвиль, що здіймалися все вище і накочувалися звідусіль на найдикіший, який тільки буває, берег, біля таких самих крутих зморшкуватих, наче старі шпилі, церков, з верхів яких кричали б морські птахи, — нараз усі ці мрії як стій розбивала, одчаровувала, відсувала, бо вони не уживалися з нею і могли тільки підважити п, заступала їх інша мрія, мрія про стобарвну весну, не комбрейську, яка ще боляче кололася голками інею, а про ту, що вже всипала лілеями та анемонами луки Ф'єзоле, а Флоренцію сліпила золотом, подібним до тла на фресках Фра Анджеліко. Під той час для мене мали ціну лише проміння, пахощі, барви, бо зміна прагнень перевертала догори ногами все моє сприймання і супроводжувалася раптовою, — так само раптово іноді міняється музичний лад, — різкою зміною моїх душевних поривань. А іноді ці мої настроєві перепади залежали тільки від звичайних атмосферних коливань, але не від пори року. Адже часто в одну пору року заблукує день з іншої пори, і він миттю переносить нас у ту пору, змушує нас жити її почуттями, прагнути властивих їй утіх, обриває нитку мріянь і то передчасно, то з запізненням уклеює свій вирваний аркушик до рясного на вклейки календаря Щастя. Але незабаром подібно до тих явищ природи, від яких ми добуваємо для нашого комфорту чи для нашого здоров'я випадкову і вельми жалюгідну користь лише доти, доки наука не приборкає їх, не навчить сама створювати їх і не вкаже нам, як треба їх викликати, не позбавить їх опіки випадковосте і її ласки, мої мрії про Атлантику та про італійські міста перестали цілком пов'язуватися з календарем і погодою. Щоб їх воскресити, мені досить було вимовити імена: Бальбек, Венеція, Флоренція, бо вони зрештою ввібрали в себе моє поривання до тих місць, які вони означали. Навіть якщо я натикався на назву Бальбек у якійсь книзі навесні, мене як стій надило до бур і до нормандської Готики; назви Флоренція або Венеція, навіть як надворі бурилося, манили мене до сонця, до лілей, до Палацу дожів і до церкви Санта Марія дель Фйоре.
Ці імена назавше ввібрали в себе образ, який склався у мене про ці міста, але вони їх і переінакшили, підкоряючи моє уявлення про них своїм законам; вони приоздобили той образ, позбавили нормандські й тосканські міста, якими вони постали у моїй свідомості, — схожі на справдешні; примножуючи радість, яку давала мені фантазія, вони тільки збільшили моє розчарування, яке спіткало мене, коли я згодом одвідав ці краї. Вони піднесли в моїх очах уявлення про інші землі, надавши їм більшої своєрідності, а отже, більшої автентичносте. Я уявляв собі міста, природу, пам'ятники як ряд гожих картин, вирізьблених з брили, — але кожне з них малювалося в моїй уяві як щось незнайоме, зовсім відмінне від усього, і ось саме знайомства з цими краями і прагнула моя душа, саме таке знайомство мало стати для неї добродійним. Наскільки ж самобутнішими робилися вони через те, що носили імена, свої власні імена, як люди! Слова — приступні для нашого розуму, звичайні малюнки з намальованими тими чи іншими речами, — на зразок тих, що розвішані на стінах у школі, аби дати дітям уявлення про верстат, птаха, мурашник, — і ті речі подібні до всіх інших цього ж таки ґатунку. Зате імена, створюючи у нас млистий образ не лише людей, а й міст, привчають нас бачити в кожному місті, як і в кожній людині, особливість, індивідуальність, вони позичають у кожного міста яскравий чи жалібний звук, позичають колір, у який те чи інше місто помальоване одностайно, ніби суціль небесна чи суціль червона афіша, де завдяки якійсь новій техніці чи з примхи малювальника, небесними чи червоними вийшли не лише небо і море, а й барки, церква, перехожі, Ім'я Парма — ім'я одного з міст, де я найбільше прагнув побувати, потому як прочитав "Пармський монастир", — малювалося мені щільним, гладеньким, ліловим, тихим; тому, якби мене опитали, де я в Пармі житиму, я залюбки подумав би про те, що оселюся в гладенькому, щільному, ліловому, тихому домі, анітрохи не схожому на будинки в інших італійських містах; бо я уявляв його собі завдяки важкому звучанню назви Парма, де нема ніякого руху повітря, а також завдяки стендалівській тиші й відсвіту пармських фіалок. Коли я думав про Флоренцію, то уявляв собі напрочуд духовите місто, подібне до квіткових віночків, бо вона називалася містом лілей і собор її — Санта Марія дель Фйоре. Що ж до Бальбека, то він здавався одним з тих імен, на якому, як на старих нормандських горнятках, які зберігають колір глею, що став їхнім матеріалом, ще не стерлося зображення якогось утраченого звичаю, феодального права, місцевости, якою вона була колись, старосвітської вимови, характерної чудернацьким збігом складів, — її я помічу — це вже як стань — навіть у корчмаря, який, зустрівши мене, подасть мені кави з молоком і поведе мене до церкви показувати бурхливе море і якого я наділяв ликом середньовічного завзятого звадника з фабліо.