— Тільки пишить так, щоб дух підіймало! — підморгнув мені Кущ.
Що ж, писати, так писати. Не відкладаючи надовго діла, я сідаю осторонь за стіл і починаю без особливого натхнення компонувати відозву "До українського народу". Що там я писав — не вдержала пам’ять не те що змісту, а й жодної фрази. Та й що можна написати про те, у що вже не віриш!.. Пам’ятаю лише, що я довго морочився — ким, від чийого імені підписати це пишномовне, а в суті своїй пустопорожнє звернення до свого народу? Мене поривало підписати: Уряд Української Народної Республіки (як пускатись на авантуру, нема чого оглядатись!), але щось таки стримало мене, і я, після довгих мук творчості, підписав: "Нескорені українці". Дав прочитати Кущеві, і той запально схвалив:
— Оце те, що треба! Дякую, — і міцно потиснув мені руку.
Кущ, як правдивий отаман, подбав і за санітарний стан свого штабу. Давши мені й Романові по парі чистої своєї білизни, він з Мишинським повіз нас на цукроварню й наказав добре протопити лазню.
Я й Роман з насолодою помились, не пам’ятаючи, коли нам востаннє доводилось зазнавати такого раювання, вбрались у чисту білизну й пошкодували, що верхній одяг наш лишається непродезинфікованим, тож незабаром воші знову дадуться взнаки. З нами разом покропив себе гарячою водою й Кущ, тільки Мишинський лишився вірний своїй звичці — митись дома.
Після лазні'адміністрація цукроварні, шануючись перед Кущем, запросила вечеряти, але Кущ дорогою встиг нас попередити пошепки:
— Тільки нічого не пийте, щоб, бува, не підсипали якої отрути.
Вечеря, на якій були присутні й дехто з адміністрації, пройшла майже мовчки, і я подумав: "Яка б жвава розмова точилася тут, якби, замість нас, за столом сиділи денікінські офіцери!"
Кущ і Мишинський залишились говорити з адміністрацією про цукор для дальшого "екзистування", а нас повели спати у велику кімнату з кількома ліжками, призначену, мабуть, для приїжджих.
У кімнаті вже спав парубчак конторського типу, але, коли ми увійшли, він одразу прокинувся й став на підлогу. Чи то зі сну він наполохався, побачивши незнайомих людей у шинелях, чи від природи був німий, але на всі наші запитання він не зронив жодного слова, немов йому заціпило, лиш стовбичив біля ліжка й перелякано дивився на нас, чекаючи собі неминучого кінця. Нарешті мені й Романові набридло силкуватись видобути з хлопця хоч один звук, ми вляглись і незабаром заснули непогрішним сном, а хлопець усе ще стояв, боячись поворухнутись. Може, за ним і справді були які гріхи перед такими людьми, як ми, тому він і не сподівався від нас ласки, але нам не було часу й охоти роздумувати над цим. Ранком, коли ми прокинулись, хлопця як водою змило…
Уся діяльність "штабу" полягала тепер у виданні відозв та збиранні відомостей про становище на фронті під Києвом. Я й далі творив фантастичні звернення до українського народу, закликаючи терпляче чекати на весняний прихід своїх і гуртуватись; розвідувальні відомості, зібрані на підставі чуток та переказів випадкових людей, свідчили в цілому, що денікінцям під Києвом скрутно доводиться. Я й Роман не дуже тепер замислювались над перспективами недалекого майбутнього, бо ми душею й тілом відпочивали після всіх недавніх тривог, утоми й безнадії. Чим не розкіш: ми були ситі, добре висипались і на розвагу слухали, як співає Мишинський — чи не єдину пісню в його репертуарі — "Ходить дівка по бережку, квіти сіє, полива", закінчити яку йому завжди щось перебаранчало. Кущ часом запрягав у воза свої дебелі коні й разом з нами їздив по містечку "провітритись і послухати, чим дихають люди". Він раз у раз спиняв коні, щоб привітатись та розпитати про новини стрічних знайомих, яких тут у Куща було безліч.
— І як воно? Що чувати нового? — питав Кущ, тримаючи одною рукою віжки, а другу простягаючи до усміхненого дядька — поручкатись.
— Бомажки об’явились — сам читав біля крамниці.
— 1 що ж пишуть у тих бомажках? — удаючи цікавого, розпитував Кущ.
— Та все пишуть, щоб, виходить, ждали їх на весну…
— А кого ж це ждати? — допитувався наш "пан отаман".
— Якихось непокорних українців — вроді як така нова партія об’явилась…
— Он яке діло! — дивувався й собі удавано Кущ, смикаючи віжки й непомітно підморгуючи мені, мовляв, бачите, "пане студенте", як підіймають дух у народі ваші відозви!
Минув десь тиждень, коли ми з Романом навіть погладшали в нових для нас умовах достатку й безжурності. Так погладшали, що той Марусин батько, який хотів був стати моїм тестем, побачивши здалека мене на возі поруч Куща, аж рота роззявив і не йняв віри своїм очам — чи це я, котрого дожидає дівчина в Києві, чи хтось інший, схожий на мене.
Тепер уже стало остаточно відомо, що генерал Бредов покинув Київ і широким фронтом відступає з своїми поколошканими білими частинами на південь. Одного дня пополудні до Кущевої резиденції поквапно увійшов Мишинський і повідомив, що велика частина денікінців підступає до Узина.
— Треба мерщій на хутори, але на хвилину заїдьмо до моєї хати — треба попрощатися з жінкою та малим! — коротко сказав Кущ до Мишинського, і той кинувся надвір запрягати коні.
Ми спинились коло чепурненького будиночка Куща в центрі містечка. На вулиці стали збиратися люди, здаля поглядаючи, куди це Кущ виряджається з своїм "штабом". Щоб не справляти враження панічної втечі, Кущ передав Мишинському віжки і спокійно, але сягнистими кроками пішов до господи. Невдовзі він повернувся з клунком у руці, а за ним вийшла на ганок із закутаною дитиною на руках вродлива, поважна Кущева дружина. Мені вона видалась чимось схожою на Палієву дружину з старовинної гравюри, і я довго не міг одвести очей, думаючи про ту постійну небезпеку, яка чигає на її бентежного чоловіка, й той зовнішній спокій, який зберігає на людях ця сумовита жінка, що немовби вийшла з історії У країни й іде в наші дні своїм приреченим тернистим шляхом….
Наостанку вона кивнула головою й тихо промовила:
— Щасливо!
Кінські копита зацокотіли по бруківці узинського центру, й незабаром ми виїхали в степ.
Сонце, що проглянуло було зранку, заховалось за густі сірі хмари, і з неба почав сіятись сніжок.