Я залюбки взявся за цю свою улюблену страву, яку на Слобожанщині та Полтавщині звуть шулики, подумки віддав належне куховарським здібностям Марусі й ще раз пожалів її.
Десь за півгодини двері рипнули й на порозі з’явився кремезний чолов’яга невиразних літ, а за ним шмигнула в куток Маруся, засмучена кінцем моєї розмови з батьком. Мабуть, їй не тільки кортіло сховати біляве волосся під очіпок, щоб не "світити далі дівочими косами", а й моє "паничівське" обличчя одразу припало їй до вподоби.
— Здоровенькі були, панове добродії! — привітався кремезний чолов’яга, скидаючи сиву шапку. На животі за пояс у нього, мов гетьманська булава, заткнута німецька граната з довгим руків’ям. Це й був Мишинський, як потім ми дізнались, права рука отамана Куща. Мишинський ішов поряд нас поважно, знаючи собі ціну, а стрічні перехожі чемно віталися з ним, скоса поглядаючи на гранату-була-ву. Чи то через цю свою зброю, чи справляла враження його владна статура, але Мишинський мало вже був схожий на звичайного селянина, дарма що жив у простій селянській хаті край містечка; та й на військового кадровика теж не скидався. Мабуть, подумав я, в наш ворохобний час утворюється новий, невідомий досі тип професіонала-повстанця.
Мишинський пройшов з нами трохи центром містечка й повів через глухий завулок до непоказного міщанського будиночка, де порядком безпеки перебував тимчасово отаман Кущ: до власного будинку в центрі містечка він заявлявся на короткий час відвідати дружину й подивитись на своє немовля.
Худорлявий, але міцно скроєний, з дбайливо поголеним обличчям, Кущ являв собою тип офіцера російської армії воєнного часу. Не сказати, щоб Кущеве обличчя світило розумом, але й не було таким простакуватим, з відбитком безпідставної пихи, як у Мишинського. Ми відрекомендувались Кущеві, не приховуючи свого недавнього минулого, але в той же час уникаючи висловлювати наші сумні висновки, винесені з трикутника смерті.
Кущ аж прикипів до нас, посадовивши до столу, й жадібно почав розпитувати:
— Ну так розкажіть же, будь ласка, що там і як, бо ми тут як у лісі!
Ми розповіли про від’їзд Петлюри до Польщі, про рейд по денікінських тилах загону Тютюнника, і Кущ замислився.
— Так що ж — тепер союз із Польщею?
— Мабуть, що так: ближче майбутнє покаже…
— Ех, непевний союзник та Польща: вакурат може завжди зрадити! Та й селяни не забули в нас, на Білоцерківщині, полячку графиню Браницьку й її зграю… — зажурено проказав Кущ і тут же додав:
— Та що вдієш! Нам хоч і з чортом злигатись, аби тільки не з денікінцями й більшовиками!
Почувши, що прямуємо до Києва, Кущ замахав руками:
— І не думайте про таке! Там сам чорт не розбере, що діється. Одні кажуть, що в Києві вже більшовики, інші — ніби генерал Бредов одігнав їх. Так воно чи не так, а рушати тепер до Києва — це самому лізти чортові на роги. Денікінському чи більшовицькому — для нас все ’дно.
Кущ підсунув свого стільця ближче до Романа, котрого, видати, вважав за старшого й розумнішого за мене, й запально став переконувати:
— Зоставайтесь тут, в Узині, зі мною. Створимо повстанський штаб і почнемо готуватись до весни. Денікінці повтікають — це ясно, а от чи порозумнішали більшовики — побачимо. Навряд чи нам з ними буде по дорозі. А людей треба готувати до всього. Тут без штабу не обійтись, а де взяти тямущих людей, коли в мене один тільки й є — Мишинський? Хай він і буде далі начальником оперативної частини, ви, — кивнув головою до Романа Кущ, — станете начальником штабу, а ви, — повернув голову до мене, — візьметесь за агітаційно-просвітню роботу. Нам аж кричить — писати відозви, піднімати дух людей, бо живемо вакурат як у лісі: ніхто нічого не знає…
Мене й Романа Кущ застукав зненацька своєю несподіваною пропозицією, від якої дуже відгонило черговою авантурою. Ще тільки цього бракувало нам, що вирішили повернутись до мирного життя й академічних студій! Але що ж робити, коли ми фактично в руках Куща, й він може змінити ласку на гнів? Роман, як можливий начальник повстанського штабу, почав обережно розпитувати Куща про його наявні бойові сили. Відповідь Куща була невиразна:
— Душ з п’ятдесят набереться, а як треба, то й більше буде… — і враз обернувся до Мншинського: — Скільки в тебе, Пилипе, певних хлопців?
— Таких, що, як тільки свисну, одразу мов вродяться, — сорок душ, а інших ще підг; н іти треба.
Обличчя майбутнього начальника штабу не виявляло захоплення, і тому К. уіц зважив за потрібне пояснити:
— Партизанська війна — це не те, що у війську, де знаєш, скільки в твоєму розпорядженні людей, хто в шпиталі, хто дезертирував. Тут так: зібрались, наскочили й розбіглись — шукай вітра в полі. Ловили нас і більшовики, й денікінці, а ми й досі, як бачите, екзистуємо.
Я мимоволі звернув увагу на Кущеву мову: "екзистувати", "вакурат"… Де він набрався таких слів, яких я досі ніде не чув і не читав?
Роман подумав трохи й повернувся до мене.
— Що ж, пристаємо на пропозицію пана отамана?
— Пристаємо, — погодився я нерішуче.
Кущ зрадів. Він тішився з нашої згоди, і йому, видати, заімпонувало, що Роман назвав його "пан отаман" — чисто тобі як у справжньому штабі! І тут же почав накреслювати план найближчих дій. Послати кількох людей до Василькова й розвідати, що діється в Києві й під Києвом; в Узині — заїхати на цукроварню, взяти пудів Десять цукру та посадити друкарку — хай друкує відозви, що їх напише "пан студент", цебто я.
— А навіщо цукор брати? — пренаївно спитав я.
— А як же нам екзистувати без цукру? Цукор тепер як гроші: за нього все можна дістати — і піаніно з Києва, і всякий одяг, і навіть зброю.
"Ну й дурний же я!" — подумки поглузував я з самого себе: таж повстанцям і всякого роду підпільникам манна з неба не падає, то вони й удаються до всіляких "ексів"[27] або користуються фінансовою допомогою таких оригіналів, як Сава Морозов, котрий, будучи сам капіталістом, давав російським більшовикам гроші на революцію.
Кущ повідомив нас, що в розпорядженні штабу є пара добре вгодованих коней і кований віз, на якому під сіном та рядном завжди лежить ручний кулемет системи Льюїса, — ним, у разі чого, орудує сам Кущ, а Мишинський більше покладається на свою гранату-бу-лаву, яка вже одним виглядом наганяє на людей страх. Мишинський тримає її до крайньої хвилини, але такої хвилини ще не наступало, бо рятували короткі черги Льюїса й добрі коні. У Куща є ще й особиста зброя — дбайливо змазаний наган і короткий австрійський штуцер, але то на крайній випадок, а за основну зброю він має Льюїса з двома тарілками набоїв, через що він дає наган начальникові штабу — Романові, а я можу користуватись, якщо до чого дійде, штуцером. Та моя головна зброя, на думку Куща, — перо: