Хоч як переконуй себе, що за ідею відродження України ти готовий віддати своє життя, але жити хочеться, і я радію, що вискочив з-під небезпеки й моєму життю вже не загрожують ворожі кулі.
Підбігаю до бачкуринського узвозу, спиняюсь на мить передихнути від шаленого бігу і тільки тепер помічаю неподалеку самотню постать якогось дядька з шомполкою в руках, який стурбовано оглядається на всі сторони.
— Що ви тут робите, дядьку? — здивовано питаю я, і дядько з тугою в голосі каже:
— Подумайте тільки, вчора ввечері кожну хату обійшов і кажу людям: "Прогнали ми німців з панами, здихались червоних чортів, а це ж нова хмара насуває… Так допоможімо ж нашим хлопцям, що свої голови кладуть за нас! Хто має дубельтівку, шомполку або обрізана, а як нема, то й просто з вилами, — виходьте, як почнеться бій. Треба ж підсобити нашим хлопцям!" Усі вчора дали згоду, а от сьогодні — вже скільки я тут стою, а ніхто не підходить! Ні одна жива душа!..
Мені аж защеміло щось у горлі й, певно, зволожились очі. Бідний дядько! Єдиний на все село свідомий до кінця! Сільський "лицар абсурду"!..
Але тут не до сентиментів: треба виконувати бойове доручення. Я збігаю узвозом у село, і раптом денікінська артилерія, мабуть, щоб не допустити підходу наших резервів, починає скажено обстрілювати єдину головну вулицю, що перетинає надвоє село. На вулиці порожньо: селяни розбіглись по хатах і льохах, бо снаряди рвуться раз за разом, падаючи не тільки серед вулиці, а й у ближчих до неї дворах та садках. Я щодуху біжу вулицею, не озираючись по боках, аби швидше добігти до кінця села й вискочити на Монастирищенський шлях. Снаряди рвуться й поперед мене, наче денікінський коректувальник здалека бачить мене й хоче неодмінно поцілити в мою єдину на вулиці постать. Ось уже край села і ліворуч маленьке сільське кладовище. Я кидаюсь туди, шукаючи порятунку, але ворожий вогонь, немовби свідомо керований кимось, хто бачить мене, враз переноситься сюди. Я припадаю до землі, втискаючись між порослими травою могилками, а позаду, з боків і спереду раз у раз рвуться снаряди, і разом з вогненним спалахом летять угору груддя могильної землі й потрощені уламки посірілих від часу дерев’яних селянських хрестів. Окремі грудки падають мені на спину й ноги, від безнастанних вибухів я глухну, притискаюся ще дужче до землі й втрачаю уявлення — чи я ще живий, чи то мені тільки так здається…
Ні, таки живий, бо бачу й чую, як артилерійський обстріл переноситься далі — на зорану під озимину ріллю, що починається за кладовищем.
Кілька хвилин я приходжу до тями, а потім зважуюсь проскочити через нове пекло, що утворила на ріллі денікінська артилерія. Пробіжу кілька кроків і падаю ниць; підводжусь, біжу, падаю і знову біжу. Снаряди вже не рвуться так близько коло мене, неначе уявлюваний денікінський коректувальник нарешті упустив мене з очей. Аж ось гарматний обстріл вщухає й припиняється зовсім. Слава Богу! Я полегшено зітхаю, виходжу на стерню й ще захеканий простую нею до Монастирищенського шляху.
Ось і цей шлях. Якийсь час мушу йти, а не бігти, бо треба остаточно віддихатись і дати заспокоїтись серцю, котре й досі ще калатає в грудях як на сполох.
По один бік шляху — плантація цукрових буряків. Навколо тиша, лиш десь позаду чути кулеметні черги й рушничні постріли, але те ніби діється в якомусь іншому світі, де люди ненавидять один одного, калічать і вбивають, тут же — мир і спокій.
Неподалеку від шляху серед бурякової гички два маленькі зайчики бавляться, перестрибуючи одне через одного. Вони так захопилися своєю розвагою, що не звертають на мене ніякої уваги. Яка мирна ідилія на тлі недалекого бою! Я спиняюсь і, зачудований, милуюсь з цих сумирних істот та їхньої дитячої забавки.
І нараз мені пригадуються лермонтовські слова, над якими я колись, ще в гімназії, не раз замислювався:
Я думал: "Жалкий человек.
Чего он хочет!.. Небо ясно,
Под небом места много всем,
Но беспрестанно и напрасно
Один враждует он — зачем?.."
Навіщо? Навіщо поляки, білі й червоні росіяни лізуть на нашу землю? Чи ж мало їм своєї землі? Чи не ліпше цим близьким між собою слов’янським народам жити в мирі й злагоді?..
Але що це за пацифістське, сентиментальне маячіння в наш жорстокий, немилосердний, людиноненависницький час, та ще тоді, коли треба якомога швидше виконувати бойове завдання! К чорту ці думки! Біжи!
Я напружую всі сили й біжу до Монастирища.
Бій під Монастирищем
Хоч і виконав досить вчасно доручення, але коли з спокійною душею повертався назад до свого полку, десь на середині між монастирищенською станцією й селом Бачкурином я зустрів наші знесилені боєм курені. Вони відступали, а денікінці, увійшовши в Бачкурин, більше їх не переслідували.
Відносно тихо було на відтинку фронту низових запорожців, зате праворуч, де билась морська піхота, тривав і далі гарматний грім і тріскотнява кулеметів та рушниць. Там ворог великою потугою натискав на наше праве крило, намагаючись обійти нас з боку монастирищенської цукроварні й містечка, що стояли від станції десь за три версти.
Сама станція Монастирище не є залізничний вузол — від неї відгалужується тільки колія до недалекої цукроварні, але для нас вона важлива, бо сюди можна приставляти нам залізницею з Козятина снаряди, набої та інше військове спорядження. Ось і сьогодні, коли я. шукав у пристанційному висілку штаб Київської групи, на станцію прибув поїзд з артилерійськими снарядами. Військового обозу в нашій дивізії майже нема, і тому до станції зганяють тимчасово мобілізовані селянські фури з найближчих сіл і переносять на них із товарних вагонів ящики з снарядами.
Я знайшов серед тих, що стомлено чвалали до монастирищенської станції, інспектора Годину й полковника Гроха-Грохольського в пригніченому настрої. На моє повідомлення про виконане завдання Година сумно махнув рукою:
— Все одно відступаємо… Денікінці наступають широким фронтом з великою силою артилерії й кінноти. Сотник Мегедь двічі одбивав своїми кулеметами шалені атаки ворожої кінноти. У нас чимало поранених і забитих. Їх довелось залишити на полі бою…
Через рік у Відні буде опублікований вірш Олеся зі словами: