І я, щоб збадьорити себе й інших, що йдуть у атаку поряд мене, на повний голос співаю:
Ось там високо над нами
Стяг, скривавлений в боях!
Гей, хто з нами, не з рабами,
Хто стоптав ганебний страх!
Станьмо вкупі — за Вкраїну
Биймось, биймось до загину!
І написано на ньому:
Воля сонцю, воля нам,
Воля людському сумлінню
І робітничим рукам!
Так за стяг наш, за Вкраїну
Биймось, биймось до загину!
Ось він кличе, ось він має:
Станьмо всі ми навкруги,
Грім і пекло не злякають,
Згинуть наші вороги!
Так за стяг наш, за Вкраїну
Биймось, биймось до загину!
Навряд чи від моєї пісні, скоріше — від якогось іншого імпульсу, бо мій голос серед невпинної стрілянини чути тільки ближчим воякам, по всій нашій лаві прокочується наше бойове "Слава! Слава-а-а!", відповідне російському "Ура!", якого чомусь не чути з денікінського боку. Але в нашій лаві вже є поодинокі забиті й поранені. Ось двоє козаків, узявши під пахви, волочать пораненого в голову парубійка; заюшений кров’ю, він весь час блює, а з-за вітряка, де стоїть наша санітарна двоколеска, вже біжить назустріч єдина в полку оригінальна сестра-жалібниця.
Денікінці не хочуть доводити до бою врукопаш, хоч нам, у яких не на всіх рушницях є багнети, було б тоді непереливки; вони залягають, інтенсивно стріляючи й далі. Залягаємо по команді й ми.
Але що це? Між нами й ворожою лавою, до якої лишається ще чимала відстань, сидить серед поля, обійнявши руками ноги, видати, офіцер і пильно вдивляється в нас. Збоку біля нього лежать зняті золоті погони й одстебнута кобура нагана. Коли ми й Денікінці спиняємось і залягаємо на землю, він підводиться на весь свій високий зріст і, несучи в руках кобуру нагана й офіцерські погони, твердо прямує до нас. Підійшовши ближче, він спиняється й голосно каже:
— Я — українець із Катеринослава, колишній гвардійський офіцер. Хочу вступити до української армії.
Отакої! Не наші старшини перебігають до денікінської армії, а цей красень-гвардієць — до нас! На жаль, я більше не пам’ятаю таких випадків у подальшому…
Офіцера-перекинчика радо пропускають через лаву, й курінний Луцький, що зліз із коня й стоїть позаду свого куреня, потискує йому руку і спрямовує до дикої груші край шляху, де стоять, стежачи за перебігом бою, полковник Грох-Грохольський та полковий державний інспектор Година.
Тим часом денікінці, немовби бажаючи помститись своєму зрадникові-офіцеру, підводяться й вперебіжку починають знову наступати. Підводиться й наша лава.
Раптом позаду підбігає схильці полковий значковий і передає по лаві:
— Інструктора-інформатора — до полковника й інспектора!
Крізь посвист куль я чую ще здаля:
— Інструктора, інструктора — до полковника!
Я схоплююсь і з радістю біжу назад до далеченької вже від нас дички, що стоїть у маленькому видолинку край шляху, куди не долітають ворожі кулі. Тут радяться про щось полковник Грох-Грохольський, інспектор Година й прибулий сюди дивізійний державний інспектор Зубков, високий і худий, як Дон-Кіхот.
Я вже бачив його раз, коли ми йшли походом із Іллінців до Монастирища, й подумки прозвав його собі "пан Заглоба", що личи-ло йому далеко більше, ніж невиразне російське прізвище Зубков. Він був у пошитому з солдатського сукна жупані й продірявленій спереду французькій металевій касці. Це був, як я потім довідався від інспектора Години, бойовий старшина, котрий зв’язав свою долю з українською армією з перших днів її формування. За гетьмана він проходив курс вищої перепідготовки старшин, але, коли сталось протигетьманське повстання, він одразу ж узяв у ньому участь і відтоді весь час перебував у боях. Навесні в бою під Шепетівкою над ним розірвалась шрапнель, і кругленька шрапнельна куля, продірявивши метал каски, втратила свою вбивчу силу, не змогла пробити черепа й застряла на чолі між шкірою й кісткою. За нужденних обставин медичної допомоги в українській армії кулю після поранення не вилучено, і отак "пан Заглоба" залишився з нею на все життя[7], але зате ніколи не розлучався зі своєю дірявою каскою, покладаючись на неї з непоборною вірою фаталіста.
Коли я прибіг до них, інспектор Година відрекомендував мене "панові Заглобі":
— Наш інструктор-інформатор.
Але. в цю мить у видолинок вскакує верхи дивізійний отаман Вовк із своїм значковим. Середніх літ, середнього зросту, з розумним інтелігентним обличчям і маленькою еспаньйолкою та підстриженими вусами, він легко зіскакує з коня, передає поводи значковому й одразу ж — до "пана Заглоби" й полковника Гроха-Грохольсько-го:
— Як тут у вас?
— Тримаємось поки що, але ворог напосідає. Є вже поранені й забиті. Один офіцер-українець перебіг до нас, он він стоїть, — доповідає наш полковник.
Отаман Вовк підходить до офіцера-перекинчика й міцно потискає йому руку:
— Вітаю вас як старшину української армії! — Й до Гроха-Гро-хольського: — Сьогодні ж дайте новому старшині сотню!
Починається взаємна інформація, з якої виявляється, що денікінці особливо натискають на наше праве крило, де відбивається морська піхота, серед якої є вже чимало забитих і поранених.
— Чи не здається денікінцям, що то чорноморські "братішки-мат-росики", які приєднались до Петлюри? — посміхається отаман Вовк і каже далі: — 3 усього видно, що ворог намагається обійти нас з правого флангу, відрізати від Хрестинівки й притиснути до Монастирища. Що діється в Умані, де починається фронт Запорізької групи, — невідомо, бо зв’язок з нею, так само як і з Хрестинівкою, перервано. Я мчу зараз назад до морської піхоти, куди послав уже Дивізійну батарею, бо там може виникнути критичне становище, а ви обійдіться тим часом без артилерії. Зв’яжіться з штабом Київської групи й просіть підмоги.
Отаман Вовк стрибає на коня й разом із своїм значковим вискакує з видолинка, а "пан Заглоба" пише нашвидку фронтове зведення, передає мені й каже:
— Чимдуж біжіть через Бачкурин до Монастирища, передайте це отаманові Тютюннику, на гірший випадок — начальникові штабу й перекажіть на словах, що без підмоги ми більше двох годин не продержимось і будемо відступати…
Я ховаю зведення у бічну кишеню гімнастерки, вибігаю в поле й несуся, аж забиває мені дух, шляхом до Бачкурина, від якого ми вже віддалились мало не на версту.