Вояки мого полку, що належали до "всього українського козацтва", гучно аплодували артистові, надто за його гумористичні народні пісні.
У цьому ж приміщенні маленького провінційного театрика другого дня місцева "Просвіта" поставила для козаків невелику п’єсу
Черкасенка "Повинен", сюжет якої взято з революції 1905 року. Сюжет її не вельми був актуальний для сьогоднішнього дня; куди краще було б поставити п’єсу того ж Черкасенка "Про що тирса шелестіла", але на це не могла спромогтися місцева "Просвіта" — з своїм бідним реквізитом і декораціями, тож спасибі їй і за виставу "Повинен", що якось розважила козаків, але не змогла запалити їхнього бойового духу.
Я зайшов за лаштунки познайомитись та поговорити з просвітянськими аматорами і, на превеликий подив, застав тут полковника Панченка. Я гадав, що він незадоволений з вибору п’єси й радить аматорам поставити більш підхоже для війська, але де там! "Повинен" цілком улаштовував Панченка, йому не подобалось тільки, що в залі не чути, як десь мчать на конях жандарми, а для цього треба ось що зробити, і Панченко став вистукувати каблуками по підлозі дрібушки, досить спритно імітуючи цокотіння кінських копит по бруку. Це ще додало виразну рису до портрета Панченка, культурний рівень якого не підносився вище від пересічного провінційного просвітянина. Добре, що я, ставши працівником державної інспектури, вийшов з-під його влади й маю тепер діло тільки з інспектором Годиною.
Ранком другого дня я прийшов до нього по вказівки та інформацію. Година запросив мене сісти й поснідати з ним, але я відмовився: таке ж молоко й таке ж смаження півгодини тому я порав разом з полковим писарем, з яким разом тепер спав і в скрині якого я зберігав свою пропагандистську літературу.
— Маємо важливі новини, — сказав Година, допиваючи склянку молока. — У Київ увійшли наші частини одночасно з військом генерала Денікіна. Тепер зрозуміло, чому більшовики так затято чинили нам опір, даючи в той же час змогу Денікінові маршем іти на Київ. І вони добились свого: наші передові частини зустрілися з Денікінськими в самому центрі Києва — перед міською думою, де Денікінці встигли вже вивісити на балконі триколірний прапор Російської імперії. Український старшина вискочив на балкон, скинув російський прапор і почепив наш жовто-блакитний. Одразу ж почалася сварка, а далі й стрілянина. Тим часом більшовики, відпливши Дніпром угору, стали обстрілювати з пароплавів гарматним вогнем і тих і тих. Дальших відомостей поки що нема, але ясно, Що війна з Денікіним неминуча і нашому полку не доведеться тут Довго відпочивати.
Година дав мені ще кілька відозв, щоб розклеїти їх у тих селах, через які ми будемо переходити, виступивши з Іллінців, і наказав не відходити далеко від квартири полкового писаря.
Писар Максим Задорожній сидів на ганку й покурював здоровезну цигарку з бакуну, якого встиг уже десь розжитись. Роботи в нього було тепер обмаль, бо особовий склад полку лишався майже незмінний: люди в цю літню пору не хворіли, бойових втрат не було, дезертирів не помічалось і з добровольцями, що вступали до полку, було не густо, отже, здавши рапорт полковому значковому, цебто ад’ютантові, Максим Задорожній почував себе вільним козаком.
Родом з Полтавщини, він пристав до якоїсь повстанської ватаги, бо "комуна", як він висловлювався, була йому не до смаку. Переправившись з цією ватагою через Дніпро, не раз побувавши під обстрілом та тікаючи до лісу від червоної кінноти, він, поки ватага не влилась у регулярну українську армію, набрався такого страху, що навряд чи був би придатний як бойова одиниця, але, на щастя, Максим ще в сільській двокласовій школі визначався гарним письмом, і це допомогло йому влаштуватись у Шевченківському полку писарем. Своїм становищем він був цілком задоволений: завжди в тилу, де не свистять ворожі кулі й не вибухають снаряди; кінчився бій — оббігай сотні та спитай, кого забито й кого поранено, викресли їх із особового складу — ото й увесь тобі клопіт. Однак Максим завжди носив металеву французьку каску, яку я, окрім як на полковникові Панченку та його значковому, ні в кого не бачив у Шевченківському полку; мало того — біля канцелярської скрині Максим клав заряджену на чотири набої рушницю без багнета. Коли я спитав його, навіщо йому в тилу потрібні рушниця й каска, Максим незворушно відповів:
— Ану ж заскочить у тил якась більшовицька чортяка на коні, то щоб було чим оборонитись; а зарядив на чотири набої, а не п’ять, щоб часом рушниця не вистрілила сама.
Взагалі Максим був великий оригінал. Одразу ж, як тільки я з ним познайомився, він спитав:
— А до якої партії ви належите? — І був дуже вражений, коли я відповів, що не належу ні до якої.
— Отакої! Студент — і не належите ні до якої партії? — дивувався він, а за хвилину поважно промовив:
— А я належу до партії есерів-максималістів.
— Чому ж саме — до максималістів? — тепер уже здивувався я.
— Так я ж сам — Максим, і батько був Максим, і діда звали Максим. Якщо хочете, я й посвідчення своє покажу вам, де написано моє ім’я та по батькові…
Я зареготав, уперше побачивши доморощеного максималіста, а Максим ніяк не міг збагнути причини мого реготу. Що ж тут смішного, що він, його батько й дід були Максими, і до якої ж іншої партії він міг себе залічити, як тільки не до максималістів?..
Максим був дуже радий, що з ним часто контактується тепер хоч і безпартійний, та все ж — студент, цебто вчена людина. За ці контакти він віддячував мені турботами про мене щодо їжі, до якої сам був, чи то з природи, чи знічев’я, завжди охочий. Попоївши, він пускався розмовляти зі мною, чи, точніше, мріяти вголос. І завжди Максимові мрії були абстрактні й дещо комічні, як в отому українському народному анекдоті: "От якби зібрати всі гори, що є на світі, в одну гору, а всі річки та моря злити в одну воду, а тоді стулити все каміння в одну каменюку; а потім ту здоровенну каменюку кинути з тої височенної гори в ту глибочезну воду? От би булькнуло!" Отак і Максим одного разу каже мені:
— От якби весь наш уряд звався Максими…
— Ну і що ж тоді було б? — спитав я.