Я ще здалека впізнав полковника Панченка через його французьку каску. Він сидів на лавочці біля хвіртки подвір’я, огородженого високим парканом, і знічев’я розмовляв з якимось старшиною поруч себе. Я спинився, як належить, за три кроки й, віддаючи шану, чітко промовив:
— Пане полковнику, з’явився на ваш виклик.
Панченко глянув на мене, й на обличчі його було помітно задоволення, що я хоч і студент, але не "шпак", бо знаю військовий звичай.
— Тут прибув до нас полковий державний інспектор, то я призначаю вас до нього інструктором-інформатором. Ідіть шукайте його й представтесь.
— Слухаю, пане полковнику! — знову віддав я шану, але не встиг обернутися, щоб іти, як Панченко вже грізним тоном промовив:
— Тільки глядіть мені — щоб і в інспектурі була дисципліна! Усякої інтелігентщини я не потерплю!
З того, як кисло вимовив Панченко слова "державний інспектор", видно було, що його не дуже тішило нововведення в українській армії інституту державної інспектури, та навряд чи могло воно й імпонувати комусь із командного складу, адже це було копіювання більшовицьких політкомісарів у Червоній армії. Мотивувалось воно тим, що, в разі війни з армією генерала Денікіна, можуть бути випадки зради серед старшинського складу, де, крім національно свідомого елемента, траплялись подекуди й недавні "малороси", яким не було де подітись поза службою під жовто-блакитним прапором. Щоправда, державними інспекторами були теж старшини, але вони неодмінно мали бути українськими соціал-демократами або соціалістами-революціонерами, а саме від партійної приналежності когось нудило кадрових старшин, які вважали, що армія повинна бути аполітичною.
Отож державна інспектура була очі й вуха соціалістичного уряду України в армії. Функції і права державних інспекторів були не цілком окреслені, а це загрожувало двоєкомандуванням у армії і небажаними конфліктами, але їх, принаймні в моїй Селянській дивізії, не було. Це пояснюється, мабуть, тим, що державні інспектори, будучи самі військовими, вміли зберегти тактовність у своїх стосунках з командувачами полків і дивізій.
Не берусь категорично стверджувати, але мені здається, що Галицька армія уникла цього небезпечного експерименту з державною інспектурою. Взагалі галичани косо дивились на порядки в армії УНР, яких могли накидати наддніпрянці й їм, після того, як Галицька армія перейшла через Збруч і опинилась на утриманні уряду УНР. У зв’язку з цим варто згадати такий характерний випадок. Група галицьких старшин на аудієнції в прем’єра УНР, соціал-демократа Мартоса, просила зберегти їм військові звання, бо від звання в армії залежить не тільки розмір пенсії в разі інвалідності або відставки, а й авторитет і самовпевненість старшини. Таке прохання не збігалось із соціал-демократичними поглядами Мартоса, і він, закінчуючи аудієнцію, приголомшив вихованців австрійської військової школи фразою: "Або Україна буде соціалістичною, або не буде ніякої України!"
Сучасному читачеві важко повірити у можливість такої фрази з уст "петлюрівського" міністра, але що вдієш, коли це факт, який я узяв із повідомлень тодішньої української преси.
А втім, слід зауважити, що через рік і в армії УНР запроваджено звання, навіть з’явилось звання генерала, якого довго боялись військові керівники УНР, заміняючи його невиразним "отаман". Тільки Петлюра до кінця днів своїх лишався Головним отаманом військ УНР.
Я довго шукав по містечку резиденцію новоприбулого полкового державного інспектора, роздумуючи над своїми новими обов’язками інструктора-інформатора й не уявляючи, кого я маю інструктувати й кого та про що інформувати.
У нашому полковому державному інспекторі я одразу пізнав колишнього поручика Годину, котрий восени 1917 року в Харкові вітав губерніяльний з’їзд "Просвіт" від вояків-українців харківської залоги. Далебі, світ — тісний: де той Харків і де Іллінці, де ми знову зустрілися через два роки!..
Симпатичний білявий Година справляв приємне враження своєю інтелігентністю і був прямою протилежністю полковникові Панченку, в якому вже окреслювались риси українського солдафона. Година був український есер, і це через те його призначено на делікатну посаду державного інспектора. Він розповів мені про структуру державної інспектури, за якою при кожному полковому інспекторі має бути два інструктори-інформатори — щось подібне до політбійців при політкомісарі в Червоній армії. Якщо інспектор повинен бути старшиною, то інструктор-інформатор може бути й з рядових козаків, аби лиш мав певну освіту, бо він повинен читати козакам лекції з історії України, виховувати їх у патріотичному дусі та інформувати людність, де ми проходимо, про наші ідеї й завдання. Усю літературу — газети, відозви й брошури, що призначались для козаків і цивільної людності, мав розповсюджувати я, одержавши від державного інспектора. Година й зараз передав мені купу свіжих газет — фронтову "Український козак" і офіціоз "Україна" та кілька відозв до армії й людності.
— Літературу тримайте краще в полкового писаря, бо він має скриню на всякі папери, та й тримайтеся біля нього, щоб, у разі потреби, вас легко було розшукати, — порадив Година й додав: — А в бою прошу бути з козаками — байдуже з яким куренем, аби лиш вас бачили на фронті, бо, якщо будете додержуватись гасла "Душа моя з вами, а я сам у тилу", ніяка ваша агітація не дійде до свідомості козака, — усміхнувся на прощання Година й повідомив:
— Під час боїв я буду завжди поруч полковника. А поки полк перебуває на відпочинку, можете розпочинати свою пропагандистську роботу. Не забувайте тримати щодня контакт зі мною.
Я інструктую самого себе й майже нікого не інформую
Я одразу ж роздав по сотнях газети й розклеїв кілька відозв на стінах містечка. А далі що робити? Я накреслив собі програму циклу лекцій з історії України, починаючи з князівських часів і кінчаючи добою Директорії, але до здійснення цього плану діло не дійшло. До полку в Іллінці приїхав артист-гапичанин Стадник, який улаштував концерт, де співав і акомпанував собі на бандурі. Він виконав довгеньку кантату, мабуть, своєї творчості, в якій перелічив усіх ворогів, з котрими б’ється українська армія, та їхні злочини проти України, не забувши згадати й "москаля-добровольця", з чого можна було догадатись і про неминучу війну з "добровольчою" армією генерала Денікіна. Кантата закінчувалась закликом до січових стрільців, запорожців, гайдамаків і всього українського козацтва не допустити наруги над Україною й нещадно бити її ворогів.