Хотіла сама собі вияснити своє становище. Почала зга-Дувати минуле, збираючи факти, роблячи виводи.
Еге, вона давно нещаслива. Чому? Адже як вона йшла за Гордія, то любила його і він її любив. Чому ж так сталося?
У їх давно нелад. Вона добре сама знає свої вади, але знає також і те, що Гордій не дбав про згоду, а навпаки, за останній час видимо відрізнявсь од неї. Вона це бачила і навіть ніби розуміла, що мусить щось зробитися таке, що якось дасть вийти з цього важкого становища. Але такого не сподівалася!
Нащо він її так образив? Коли всякі почування у його в серці до неї вже вмерли, коли він міг знаходити щастя тільки з іншою,— чому він не сказав цього просто? Вона того ж дня поїхала б відціль, і діло зробилося б просто, щиро, найголовніше — щиро, без сієї плутанини з брехні, серед якої опинились тепер усі троє: і Гордій, і вона, і та бідолашна дівчина. Гана згадала собі Орисю, і їй зробилося шкода дівчини. Її обличчя, її слова, її скрик — усе доводило виразно, що її тяжко одурено. І хто ж одурив? Гордій!
До дівчини почувала жаль, але до Гордія зовсім інше. Думки її про те, що Гордій буде героєм, не справдилися — се знала вже давно, вже й звикла до того, що Гордій не герой, а проста людина. Але тепер!.. Тепер вона довідалась про таке, що відразу скидало його з усякого п'єдесталу, і Гордій навіч їй падав... А обурене почування вимагало задовольнення. Вона знає добре, що тут їй більше нема місця. Вона сьогодні ж скаже йому про це і, як тільки можна буде, швидко поїде до матері.
Устала, щоб знайти його і сказати йому. Дожидатися не могла — їй здавалося, що тут помости печуть їй ноги. Вийшла в другу світлицю, обійшла увесь будинок,— Гордія не було. Почала дожидатися, але він не приходив, Ганна побачила у вікно в дворі наймита і спиталася про Гордія. Наймит сказав, що Гордій поїхав на поле.
Він вернувся зовсім уночі, і Ганна навіть не бачила його... А тим часом Орися, вибігши з Радівки, як божевільна бігла шляхом, не дивлячись ні на кого, не розуміючи нічого. Двоє-троє людей перестріло її на дорозі, але вона того й не помітила. Бігла так, поки втомилась, а тоді пішла. Прийшла додому страшно стомленою, віддала матері заполоч, а сама полізла на піч.
— Чого ти? — спиталася мати.
— Холодно...
— Оце — влітку! Та ти, мабуть, хвора?
— Пропасниця...
— Ну, вкрийся ж гарненько рядном та полеж,— сказала мати і пішла з хати.
Увесь час, поки мати поралась коло корови та коло овець, Орися висиділа на печі. Там було душно, але вона того не помічала і трусилася, мовби лежала взимку на кризі.
Прийшов батько, посідали вечеряти. Орися не сіла і з печі не злізла. Її мучило те, що до неї говорять, що її питаються. Дожидалася, поки всі поснуть. Нарешті діждалася. Батько йде лягати надворі, мати, упоравшись, лягає на полу. В хаті робилося темно і тихо.
Вона й досі трусилася, зуби цокотіли в неї. В голові стояло тільки одно, все одно: "жінка й дитинка". Ці два слова вбили її. Що вона тепер?
Чи думала ж вона? Чи гадала ж? Певна була, що він казав правду, звучи себе парубком. Певна була, що її свататиме. Хіба ж могло інакше бути?
Але сталося інакше. Тепер вона вже певна. О, тепер вона вже йому не пойме віри, хай там що хоче каже! А він так гарно вміє казати, і так у його зоріють очі, як він каже! Але нащо він це каже і нащо тепер їй ті очі зоріють? Вони вже не зоріють, уже печуть її, пекельним огнем печуть! Та й хіба це його очі? Це не його — он!.. он!.. Це не Гордій! це той!... Це пекло...
Орися несамовито скрикнула. Мати заворушилась уві сні. Але звикши, наробившися, цупко спати, не прокинулася. Скрик мов зовсім розвіяв примари Орисині. Пекельні очі зникли. Знову трусилася з холоду.
Але що ж буде? Що буде? Не знала... Але буде щось страшне! Страшне!.. Боже мій!..
А Андрій? Він їй одразу згадавсь. Він же має прийти, він же сказав, що прийде, що прийде, що свататиме її. Її? Тепер?..
Але що ж їй робити, як він прийде? Що їй казати йому? Ну, нехай вона не вийде до його, але ж він прийде в хату, він до неї говоритиме. Що тоді?
А коли він прийде? Мабуть, скоро, незабаром. Вона мов бачила усе наперед, як воно буде. Ось іде. Йому треба йти через їх слободу. Схоче побачитися з нею. Виглядає, чи не стріне де. Та вона сховається від його добре — аж у куток на піч. Він іде додому. Але завтра неділя. Убравсь гарно і йде з Радівки. Вона бачить — уже вулицею йде. На йому нова чумарка, пояс червоний. Вона була надворі. Побачила його і біжить у хату. Іде він до хати.
Боже мій! Що вона йому казатиме? Вона — повія! Як вона може глянути йому в вічі! Ні, краще смерть, ніж дивитися йому в вічі! А, боже мій, боже мій! Де б його сховатися, де б його сховатися? На піч, у куток, у куток — аж у самий куток. Отут уже він її не знайде! Але він уже в хаті. Про неї питається. Та її не побаче. А нащо ж він каже, що дожидатиме, поки вона вернеться? Це буде довго. А що як він зазирне на піч та побачить її? Ні, треба відціль утекти. Ось мати вийшла кудись. А він з батьком. Обидва не дивляться сюди. Вона починає тихо злазити з печі — тихо, так тихо, щоб ніхто не почув. Що це на полу наче хтось спить? День, а спить.
Обережно, щоб не збудити ту людину, що спить, злазить з полу. Не зводить очей з Андрія та з батька, затаївши духа, ледве ступає, йдучи до дверей. Але ту ж мить Андрій повертається до неї. Вона скрикує і прожогом кидається з хати. Вибіга в двір, перестрибує через тин, біжить садком. Чує — хтось наздоганя її. Озирається — Андрій. Вона скрикує несамовито, страшно і кидається бігти з усієї сили. Ще трохи — вона вже коло річки. Далі ж куди? Краще в річку, ніж до його! І вона кидається в воду.
— Господи! Що це я? Втопаю? — промайнуло Орисі в голові, але ту ж мить вода залива їй рота. Орися силкується її проковтнути, задихається і через мить уже нічого не розуміє й не почуває.
* * *
Другого дня Гордій зараз же зранку поїхав на роботу на поле. Ганна знову його не бачила. Він приїхав на обід. Ганна вийшла до обіду, сподіваючися тут його зустріти. Він і справді прийшов — трохи блідий, але спокійний. Сів мовчки на своє місце. Куховарка, подаючи борщ, сказала: