— Що се? — спитався Гордій.
— Лихо, Гордію Васильовичу,— хоч пропадай! Замалим, замалим не вбито і мене, і об'їзного. Хоч зараз у труну!
І, не вважаючи на свої останні слова, Олійниченко дуже ясваво махав руками.
— Та що ж там такого? — кажіть уже!
— Поїхав я та два об'їзних у ліс. Думаємо — сторожа вивірити. Ну, я, значить би то,— в ліс, а вони, об'їзні, значить би то, в поле, що за лісом. Тільки ми до лісу, аж чуємо: ляп!., ляп!., ляп!..— Стій! — кажу,— хлопці, та се ж ляпа! — Ляпа,— кажуть.— Мабуть, руба? — А мабуть.— А ходіть? — Ходіть! — Пішли ми та швидко та тихо, а коні, значить, оддали подержати нашому ж пастухові — був тут поблизу. Ну, небагато й пройшли, бачимо — четверо чоловіка з сокирами. Ми — хильці, хильці поміж кущами, підійшли ближче. Глянули, коли це Семен Головань з трьома синами. Раз одсидів уже в острозі за наш ліс,— так йому того мало здалося. Ну, думаю, се діло — ну! Ми тихенько, тихенько та до їх, а тоді одразу: — А що це ви тут? — Ліс рубаємо.— А чий же ви рубаєте? — Божий.— Та чий же він є? — Та божий же! — Це ліс окономичецький.— Окономія його не садила.— Давайте сокири,— кажу,— нема чого багато балакати.— А він, Семен, як почав тут виражати таке, що його слухати не слідуєть. Я до його сокири, а він геть. Я його за руку, а об'їзний за другу. А один син Семенів як підскоче та мене кулаком по пиці лясь! — так я й заюшивсь! А ті сини двоє на об'їзних!.. Та як почали нас молотити — тільки живих пустили...
Олійниченко, звісно, не додавав того, що не Семен його, а він Семена перший ударив нагаєм і що вже тоді його вхоплено за руки. Він це поминав і все оповідав далі, як їх бито та як вони втікали. І все втирав кров з розбитого носа та ще більше розмазував її по обличчю.
— Ну, добре, підіть до фельдшера — хай він подивиться, що у вас,— сказав Гордій,— а я сього діла не покину.
— Зділайте милость, Гордію Васильовичу! — низенько поклонивсь Олійниченко, виходячи з хати.
Цей випадок страшенно вразив Гордія. Бачив, що йде війна справжня і що се діло важке. Він колись не хотів війни. Але якось воно саме потроху так склалося.
Обурений, роздратований повернувся Гордій додому. Був зовсім похмурий увесь вечір. За вечерею Ганна спиталася в його:
— Що там таке знову скоїлось?
— Ат! Ну їх к чорту! — зло відмахнувсь рукою Гордій
— Мені здається, Гордію, що ти дуже вже натягаєш струни.
— Себто? — спитався Гордій, трохи здивувавшись: Ганна досі ніколи не говорила з їм про господарські справи.
— Я буваю на селі, і до мене часом ходять жінки. Я чула дуже багато поганого про Олійниченка. Кажуть, що він сам б'ється і погано поводиться з людьми.
— Цікавий я знати, як би міг поводиться Олійниченко з людьми після того, як йому розбито пику?
— Може, Олійниченко й сам цьому винен... У всякому разі, мені здається, що струни дуже вже натягнені.
— Ти радиш мені ласкавіше поводитися з такими добродіями, як оцей Головань, що з сокирою кидається на людину?
— Ні, я кажу взагалі — з усією радівською громадою.
— Це й ти набралась од Демида його думок? — глузливо промовив Гордій.
Ганна трохи почервоніла.
— Це не Демида Кириловича думка, а моя власна, хоча вона, може, й однакова з його.
— Це все нісенітниця! — гостро відмовив Гордій.— І я тільки можу дивуватися, як ти, бачачи все, що тут робиться, поняла віри Демидовим фразам.
— Знов кажу, що се моя власна думка,— промовила Ганна.— Та й через віщо ж те, що Демид Кирилович каже — фрази? Адже й він господарює, адже й він має досвід, і не така він людина, щоб кидати словами.
— О! — ба, якого оборонця знайшов Демид! — засміявся Гордій.— Можна подумати, що у вас з їм "наступательннй й оборонительный союз" проти мене.
Ганна знов почервоніла.
— Не "союз"...— почала вона.
— Але чого ж ти червонієш? — перепинив її Гордій. Йому докучила ця розмова, і він хотів хоть чим-небудь спинити Ганну. Але питання се вразило її. Вона не мала чого червоніти за свої відносини до Демида, а червоніла від зневажливого Гордієїзого тону.
— Я кажу, що не "союз"...
— Але чого ж ти червонієш? — знов перепинив її Гордій: йому подобалось не давати їй говорити.
— Я червонію того, що ти так зо мною говориш! — одмовила Ганна, і в неї на очах заблищали сльози.
— Он ба!.. Я не сподівавсь, що ти так образишся! Чим же я тебе образив? Чи не тим, що насміливсь так зневажливо зватися про Демида Кириловича, що заробив у тебе особливої ласки?
Ганна похилила голову. Ці натякання на Демида обсипали її то снігом, то жаром. Вона була чиста думками і ділами, але чула за собою ту провину, що давно не сказала Гордієві про те, що Демид її сватав. Тепер їй здалося, що в Гордієвих словах ховаються якісь натякання, її проста щира натура не могла стерпіти такого становища. Вона підвела голову, глянула чоловікові у вічі і сказала:
— Гордію, мені не подобаються твої якісь на щось натякання.
— Але чому ж саме тобі мої слова не подобаються?
— Скажу щиро. Як я ще була дівчиною, Демид Кирилович сватав мене. Я не пішла за його. Я тобі се кажу, щоб ти, може, зовсім нехотя, не дошкуляв мене такими натяканнями, що я їх можу зрозуміти зовсім не так, як треба.
Гордій помовчав.
— А коли ж се було? — спитавсь він.
— Перед тим, як подала тобі слово.
Ось воно що! Тепер Гордій відразу зрозумів усе те, що здавалось йому дивним у Демидових учинках.
— Але чому ж ти мені досі цього не сказала? — спитався він.
— Спершу думала сказати, але мені шкода було розрізняти тебе з товаришем, з другом,— бо, може, б ви розрізнилися після цього... А потім...
— А потім? — перепитавсь глузливо Гордій.— А проте час лягати спати! Пізно, а я втомивсь. На добраніч! — і він устав і спокійно та недбало пішов із світлиці.
Вийшов з хати,— не міг у їй висидіти. Хотілося дихати свіжим холодним повітрям, щоб хоч трохи прохолодити розпалену голову. А проте думав, що він спокійний. Спокійно взяв він бриля, спокійно вийшов з хати і пішов кудись навмання в поле і так само спокійно почав думати.
Річ була стара, але відразу вона ставала виразніша, пекучіша, неминучіша. Він так чи інакше мусить сьогодні рішити питання. Ось поблука і рішить.
Глянув на небо. По йому снувалися важкі хмари. Було навкруги темно. Ніщо не віщувало ясної години. Треба було дожидати дощу, грязюки. Дощ і тепер наче нависав над землею. Але Гордієві було про те байдуже.