— Але ж воно встане і засяє знову! — думав Демид.— І хто ж після цього мене впевнить, що ми не встанемо знову після того, як зайдемо за обрій свого тутешнього життя?
І, заспокоєний з цієї думки, він вернувсь у хату.
Але Гордій не міг заспокоїтися. Літо з своїм клопотом щоденним пригасило було такі думки в його, але тепер, восени, він мав досить вільного часу, щоб думати, і стара мука знов запанувала у його в серці з нечуваною ще силою. Він ніколи не міг спокійно жити навмання, жити, не знаючи нащо, а тепер таке життя було йому й надто важке. Вага була така велика, що він навіть добирав усякого способу, щоб хоч як одурити себе. Починав впевняти себе, що важне не тіло, а дух і що тільки там треба шукати безсмертя. Упевняв себе, що добрі діла людські стають безсмертними, бо довіку впливають так чи інак на людськість. Або доводив, що безсмертя можливе тільки в довічній переміні індивідуумів і що він, Гордій, безсмертний у своєму потомстві. Але таких упевнень ставало хіба на кілька день, бо зараз же Гордій починав думати, що добрі діла, довіку невмирущі,— се тільки абстракція, а він хоче невмирущості як справді жива реальна істота, та що й добрі діла довіку жити не можуть, бо вмруть укупі з людськістю; так саме й син його буде зовсім не те, що він сам, і що він, Гордій, хоче безсмертя не як син його, а як він сам є; та хоч би навіть задовольнити і з життя в потомстві, то все ж таки умре й уся людськість. І доходило до того ж таки знов кінця — до загальної смерті, і всяка розумна мета в житті зникала; усе діло, за яке взявсь би, було цілком ні до чого, бо нащо його робити, коли він і все умре? І знов безнадійна, ще лютіша, ще гірша туга обхоплювала Гордія.
Ще лютіша, бо знав, що всим цим не самого себе мучить, а й Ганну.
Ганна!... Колись його укоханий у мріях ідеал!.. Що від його тепер зосталося?
Розбираючи довгими безсонними ночами самого себе і свої відосини до людей та до Ганни, Гордій мусив сказати собі, що Ганна не одурила його — з формального боку. Його ідеал був — жінка вродлива, щира, розумна та освічена, талановита і щоб палко його кохала. Все це було у Ганни... Але чому ж він холодний до неї, чому тепер вона зовсім не на ідеальному п'єдесталі? Гордій мусив побачити, що не вона в цьому винна. Правда, і в неї були свої вади, наприклад, вона була дуже горда і не нахилялась перша до згоди; але хто ж без вад на світі? Не в тім річ була, а тільки в тім, що Гордій знав, що і ця врода, і цей розум, і це кохання — вмруть, зникнуть зо світу, але поки ще зникнуть зовсім, існуватимуть на світі старою руїною. Гордій не знав, навіщо він має кохати Ганну, жити як чоловік з жінкою, плодити дітей, коли всьому кінець — смерть, Гордій не бачив мети в сімейному житті, але бачив, що се життя накидає на його деякі обов'язки, і воно йому огидло. Так було з Гордієм духовним, але був ще й Гордій — тіло. Се тіло казало: коли я мушу вмерти, то принаймні хоч поки живу, бажаю, задовольняти всі свої потреби і найбільшу — кохання. Те, реальне кохання: задовольнення з жіночого тіла, з його краси, вроди, з його пишних форм. Гордій, як стародавній грек, любив красу в людському тілі і розумів Ренанову [9] думку, що найдосконаліша форма краси людської се жіноче тіло. І він хотів мати це тіло, хотів упитися втіхою з їм — він хотів мати в Ганні коханку, а не жінку. А її тиха, спокійна, трохи бліда, може, натура зовсім не підходила до цього. Вона могла кохати і бути гарною жінкою, але коханкою мала силу бути тільки місяць чи два. Далі їй уже хотілося щоденно-тихого, лагідного життя, хотілося з колисковою піснею на устах звивати тепле, але тісне кубелечко на сімейне життя. А Гордій і досі поривавсь до якоїсь далекої мети, і йому хотілося коханки, що йшла б поруч з ним до бою, а потім п'янила б його своїм коханням. Або такої, і день і ніч воркувати з нею, щоб вона не могла на світі прожити без його помочі, без його повсякчасної оборони, щоб він носив її як дитинку на руках — от як Дора у "Давиді Копперфільді", [10] але тільки не така дурна та вередлива. А Ганна не була ні тим ні сим і могла бути тільки вірною дружиною в тихому сімейному кубелечку. І Гордієві надокучила Ганна, і він не знаходив з нею навіть того щастя дочасного, земного, про яке він думав.
Ось через віщо Гордій та Ганна жили вкупі, стрівалися й розмовляли, навіть здебільшого як чоловік з жінкою жили, але все це була сама декорація, що ховала за собою безладдя. Тим і не диво було, що Гордій часом по кілька днів не озивавсь до Ганни, не казав їй тих навіть нічого не вартих фраз: про синів ніс удряпнутий або про чай абощо... Щодо інших розмов, то вони зрідка хіба розмовляли про літературу політику, чи про яку іншу річ, таку саме далеку від їх особистого життя. Хіба як хто чужий заходив до їх, то тоді при йому розмовляли охочіше, як добрі друзі, але не на самоті... Те, що вони могли одне одному сказати, здавалось їм не вартим щоб його казати; а те, що варте було і що треба його було зати, того вони вимовити не мали сили. І вони мовчали...
Важко було так жити. Ганна часто плакала, мучилась, сплячи ночі, але зарадити лихові не могла. Вона мало розуміла через віщо це все так сталося. А зрозуміти вона хотіла, і вся її гордість обурювалася проти такого життя. Спершу вона думала, що тут якесь непорозуміння і що досить вияснити те непорозуміння і життя у їх тоді одміниться. І вона збирала всю силу і питалася в Гордія: через віщо се так? Що вона йому зробила, що він став до неї такий? Але щоразу з таких питань нічого путнього не виходило.
— Що я тобі зробила, що ти став такий? — питалася Ганна.
— Ти мені нічого не зробила,— відмовляв Гордій.
— Але ж ти сумний і похмурий, і від тебе слова не почуєш. Чого ти сумуєш чи сердишся?
— Та нічого нема, голова болить,— одмовить Гордій, і на тому розмова кінчається. Але часом і не кінчалася. Часом Гордій кидав Ганні який докір — що-небудь не так вона зробила, яку дурницю. От, на питання про те, чого ти сумний чи сердитий, скаже:
— А чого ж ти не зважаєш на мої слова?
— Як?
— Я ж казав, щоб ти не держала більше ції наймички.
— Але ж, Гордію, вона гарна дівчина і працьовита.