Одного разу зайшов до його Петренко. Він часом заходив до Демида в неділю, чи в свято побалакати про всячину: про те, що воно таке "телеграм", про те, чи правда тому що скоро "ревизія" буде і таке інше. Він був чоловік розумний і Демид іноді залюбки розмовляв з їм, хоча й помічав, що Петренко йме йому віри, як він оповідає про те, що по "газетах чути", але зовсім поки не хоче няти віри, щоб сила в "телеграмі" і в хмарі була одна. Зайшовши тепер, Петренко своїм звичаєм не зараз почав про те, а вже далі сказав:
— А вам новий школяр находиться.
— Хто?
— Та родич мій один... Ви його-таки не знаєте, бо він не тутешній, з Радівки,— Андрій Кодоленко прозивається. Так він мені рідний племінник. Мою сестру та взято заміж у Радівку за Кодоленка. Дітей у неї було тільки оцей парубок та дівчина підстарша. Та тільки він боїться, що дуже великий: йому вже дев'ятнадцять год.
— То нічого, ще швидше навчиться.
— Та, мабуть, швидкий до вчиття буде. Там пам'яткий такий, що аж дивно! Усю службу в церкві зна, а читати не вміє. Ми стоїмо в церкві — де вже нам замічати — і не розуміємо нічого, а він усе зна. Так хочеться ще й читати навчитися. Оце випрохався в батька, щоб у школу ходити. Я, каже, не по жалію й десятьох рублів, аби вивчили.
— Ні, плата буде з його така, як і з інших. Хай приходить.
Через кілька день Андрій справді прийшов до Демида. Це був високий, ставний, трохи схудлий парубок, непоганий з обличчя, чорнявий, з розумними ласкавими очима, але такий несміливий, що Демид ледве міг з їм розмовляти: за кожною відмовою він страшенно червонів. Демид зараз же посадив його до трьох нових школярів і почав учити вкупі з їми. Але другого дня, страшенно червоніючи та соромлячись, Андрій сказав:
— Я се знаю.
— Що знаєте?
— Азбучку...
Він знав по ряду всі літери, але по-старому: бе, ве, ге... Демид почав йому виясняти, через віщо його знання нездатне. Андрій сумно похнюпив голову. Але в Демида ту ж мить в голові одна думка. Він ухопив три рухомі літери і поставив їх до читання.
— А гляньте сюди, Андрію, які це букви?
— Ес, о, ен,— одмовив Андрій.
— Ось слухайте ж сюди: це вони тільки так звуться — ес, о ен, а як читати, то вимовляти їх треба так: ес треба вимовляти с, це — о, а ен треба вимовляти н'. Розібрали?
Андрій мовчав: він не розібрав. Демид вияснив ще раз.
— Цебто в кожної букви є своє ім'я? — блиснувши очима, спитавсь Андрій.
— Еге ж, еге! — відказав Демид.— Але як читати, то ім'я не треба казати, а треба вимовляти так: с', а оце о, а оце н'. Вимовте так!
— Сс... оо... нн...
— Ну?
— Сс... оо... ссе... сон?
— Еге, сон.
— Той, що сниться?
— Хоч і той.
— То це я й прочитав?
— Авжеж!
— Оце й усе?
— Усе!
— І кожну книжку читатиму, якщо знатиму, як букви вимовляти?
— Атож!
— Кажіть же швидше, як вимовляти!
Демид почав казати, а Андрій з блискучими очима, увесь випроставшись, проказував за їм.
— Ще, ще прокажіть! — попрохав він, як Демид скінчив уперше.
Демид проказав.
— А нуте, тепер складіть що!
Демид склав одно, друге коротке слово.
Андрій прочитував.
— Ще! Довге слово! — У Андрія горіли очі, спинялося в горлі дихання.
Демид склав: сорочка.
Андрій подумав і сказав:
— Сорочка! сорочка! сорочка! — він трохи не танцював.— І оце все?
— Все!
Важко дихаючи, Андрій сів на своє місце.
— А я ж думав!..
За три дні Андрій одвик од бе, ве і хоч не швидко, ледве тягнучи, а читав. Зате далеко важче було йому писання неодмінно хотів навчитися писати, а його зашкарублі на кій праці руки не слухались очей та голови і зовсім не туди, куди треба, вели писало. Воно стрибало в Андрія туди й сюди по таблиці. Але ж у парубка був не самий розум, а й терпіння. Він упрохавсь у Демида ночувати в школі і ввесь час до вчиття і після вчиття сидів над писанням, аж поки подужав його трохи.
Тоді заходився читати; читав з запалом і перечитав не саму маленьку шкільну бібліотечку, а багато й Демидових українських книжок. Найбільше вражали його такі книжки, як "Дещо про світ божий". Він не зрозумів її спершу. Демид звелів йому читати при собі і виясняв що треба. Андрій розібрав усе, і світовий лад одразу мов устав у його перед очима.
— Он воно що! — скрикнув він, і все обличчя в його засяло.— Як же воно і мудро, і... просто...
Але зненацька якась думка зупинила його.
— А це не гріх? — спитався він одразу.
— Що?
— Оце все взнавати... Це ж од бога...
— Ну, то що? От ви зараз сказали, що мудро світ збудовано. А хіба ж може бути гріхом довідуватися про божу премудрість?
— Ні...— одказав Андрій і замисливсь.
Видко було, що якась нова думка з'явилась у його в голові.
— То виходить,— почав він не скоро,— що наукою догоджаєш богові, бо взнаєш його та прославляєш.
Хлопець знову замислився, а згодом сказав:
— Це правда. То я нічого про бога не тямив, а тепер мені бог такий... такий!..
Андрій схопився з місця, очі в його занялися, але в не міг висловити свого почування. Він зітхнув і знов сів.
— Ні, я не вмію сказати цього,— промовив він стиха. — Тільки бог такий мені тепер великий!..
Він знову замислився.
— Так он воно що! — промовив згодом.— Наука ба яка! Ні, я тепер нікому не пойму віри, як хто мені брехатиме на науку!
VIII
А тим часом якось непомітно наблизилась і весна. Школярі з школи порозбігалися на весняну роботу, та й Демидові було ніколи вчити. Демид потроху робився справжнім господарем, не цураючись простої хліборобської роботи. Селянин спершу дивувалися тому, але як часом хто з їх питався про це то Демид казав, що служити не хоче,— лучче йому на своїй землі робити, ніж наймитувати; надто ж на тіло здоровіше, коли чоловік робить просту роботу.
Ця відповідь не зовсім задовольняла їх, але далі вони викли до Демидового життя, то не стали й дивуватися.
Влітку Демид мало мав часу на книжну справу, та воно швидко й поминуло, те літо, за господарською працею. Але восени і взимку він поперечитував усі літературні новини за рік та доводив до ладу свої роботи. Він зібрав чимало етнографічного та лексичного матеріалу і тепер упорядкував його. Ще почав чималу працю політико-економічну про селян. Школа складалася в його тепер уже з двох класів, бо були школярі другого й першого року. Андрій, маючи дома роботу, вже не ходив до школи, але часто одвідував Демида, читав часом з їм удвох книжку або брав книжки додому. Він читав уже досить добре. Кільки історичних книжечок познайомили його трошки з українською історією. Він зацікавився дуже і почав прохати в Демида такої книжки, де "усе було б списано про Україну". Такої книжки не було, але Демид пообіцяв розказати Андрієві все, що він схоче. У першу ж неділю Андрій прийшов слухати. Трапилось так, що саме тоді, як Андрій прийшов, у Демида сидів Петренко та Онисько Шапувал — Молодий господар з Костівки, що перший після Петренка згодився віддати свого сина до школи. Демид став оповідати при іх, що знав з української історії, з самого початку. Всі рухали надзвичайно уважно та цікаво, часом перепиняючи Демида та просячи щось вияснити. Бачачи таку увагу до свого слова, Демид промовляв щиро, з запалом. Як він доказав, що хотів, слухачі в один голос почали прохатися прийти і на ту неділю послухати далі. Радий Демид залюбки на це згодився. Але другої неділі йому не довелось казати далі. Петренко Ривів з собою ще двох нових слухачів, костівців, і всі гуртом хали проказати знову з початку.