— Що це? — подумав Демид.— Чого се мені так покращало це все, таким ріднішим, любішим зробилося?
І він згадав, як виїздив з міста і як місто здавалось таким адзвичайно похмурим, темним, гнітючим...
— Демиде, голубчику! Синочку! — скрикнула старенька ухорлява Демидова мати, вискочивши на рундук та обхопивши сина.
— Боже мій! Як же ти змарнів! — скрикнула вона знову, глянувши йому в обличчя.
— Дарма,— ось ви, мамо, мене підгодуєте,— усміхнувся Демид.
— Біжи, стара, вари галушки, вареники, книші, пироги, пундики...— промовив Кирило Семенович.
— Бозна-що ти, старий, кажеш!.. Та й де ж таки видано, щоб книші, пироги та пундики варили! — одмовила Марта Іванівна і повела сина в хату.
Демид увійшов у просту, добре йому знайому світлицю, що звалася в їх пишним ім'ям — вітальня,— тим, що тільки в їй можна було вітати гостей,— уздрів знайомі, помазані білою глиною стіни, кілька стародавніх стільців попід стінами, ще стародавніші два крісла біля столу, канапу стару та малюнків кільки по стінах — уздрів це все і почув себе так спокійно. Глянув на батька та на матір: обличчя у їх сяли з щастя. Демид обняв матір і поцілував щиро, потім батька.
— Ну, ось я й дома! — і правда ж, що нема і не буде ніде так гарно, як дома!
— Йо? — перепитав зрадівши батько.— Тільки тепер гляди, бережись, а то мати загодує тебе всякими своїми...
— Бозна-що ти кажеш, старий!..
— А то й ні? А ти б краще спиталася, чого це Демид приїхав.
— Авжеж чого: мабуть, попрощаться та на свої лікарі їхати! — і обличчя у Марти Іванівни засмутилося.
— От же й не вгадала, стара! Поганий ти угадько, поганіший за тих трьох циганових синів, що, знаєш...
— Та знаю вже!.. Але що ж там таке, коли не лікарі? — питалася Марта Іванівна.
— Лікарів, мамо, ще поки ніяких і нема, ще коли там будуть, а я приїхав просто у гості до вас,— сказав Демид.
— Оце гарно, синку, вигадав, хоч я на тебе надивлюся...
— Якщо ми з їм не помремо з голоду!..— перепинив Кирило Семенович.
— Ой, лишко!.. Я ж і забула за обід! — скрикнула мати і побігла до пекарні.
— Ну, а я піду в свою хату,— промовив Демид,— трохи вмиюся,— і вийшов. Його хата, та, що в їй він звичайно жив, як бував дома, була малюсінька світличка з одним вікном, з ліжком з одного боку та з лавою, селянським килимом укритою, з другого — з столом та з стільцем. Якщо додати сюди полички та книги та два-три письменницькі портрети, а серед їх великий Шевченків, то це й усе, що було в їй. Демид умивсь, передягсь і пішов до гурту. Там гарячий борщ уже парував на столі. Зголоднілі подорожні так залюбки заходились коло його, що ніколи було й розмовляти. Але як трохи під'їли, то Марта Іванівна, що не зводила з сина очей, запиталася несміливо, видимо боячись лихої відповіді:
— І довго ж це ти будеш у нас, синку?
— А поки проженете! — усміхнувсь Демид.
— Ні,ти кажи!
— Та й сам не знаю... Хочеться дома побути — уже, якщо звелите, з місяць поживу.
— Йо! — скрикнула радісно Марта Іванівна: вона ніяк не сподівалася такого.
— Боюсь тільки, що нароблю вам клопоту, — сказав Демид.
— Дарма, сину, — мати любе клопіт, їй без клопоту, як солдатові без війни! — озвавсь Кирило Семенович.
— І що-бо ти кажеш, старий — рівня до салдата! — промовила невдоволено Марта Іванівна. Вона завсігди воювала з своїм "старим": він любив її лякати і трошки глузував, що була така товкуща, а вона раз у раз ображувалася з того, хоча, звісно, в її без краю доброму серці ся образа держалася тільки доти, поки вона доказувала своє останнє слово про неї.
Після цього розмова зробилася зовсім весела. Батько й мати переказували Демидові усякі хуторянські новини, а Демид слухав їх, забувши на який час те похмуре гнітюче місто, що з його він приїхав.
Та лігши того вечора вже пізно спати у своїй хатці, в самотині, він почув одразу, що згадка про те місто знов починає панувати над їм, знов стискає йому серце. Але це було не надовго. З ліжка йому видко було у вікно. Осінь була суха і небо зоряне. Демид бачив, як ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, як темнів гай. Як він часто бігав у тії гаї, як часто купався в тій річці!.. І знов старі дитячі згадки обхопили його і занесли з собою в той мрійний, напівсонний край, де завсігди відпочиває серце людське від тих болющих ран, що завдає йому сувора немилостива дійсність. І Демидове серце відпочивало, і він сам не помітив, як заснув добрим спокійним селянським сном.
Він прокинувся другого дня вранці. Сонце тільки зійшло. Демид швидко одягсь, умивсь і пішов з хати. Батько вже десь клопотавсь по господарству; материн голос чуть було Демидові з пекарні. Нікого не стрівши, вийшов у невеличкий садок і пішов стежкою. Садок був уже пбжовтий; товстий шар зовсім жовтого листя лежав долі. Нога м'яко ступала по йому, шелестячи сухим шелестом. Демид любив те шелестіння і пахощі від такого листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце якось гарно впливали на його, робили бадьорішим, моторнішим. Широко, вільно дихаючи, пройшов садком, переліз через тин, перейшов луки і вступив у невеличкий круглий гайок. І там було так само, як і в садку: жовто і півмертво; видко було, що за кільки часу і цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Демид розумів — чому. Це мертве віщувало незабаром живе. Те живе, що має прийти, що одмінно мусить прийти, чулося у всьому: і в цьому світ повітрі, і в тому вічно осяйному сонці, і навіть у цьому жовтом листі, що, зогнивши, мусило дати пожиток новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок — відпочинок здоровий, свіжий...
Ставало гарно на душі. Він тяжко мучився досі. Вдарено його дуже, рана була глибока. Спершу здавалося, що сметельна; думав, що все скінчилося і нічого не може початися. І це вбивало його.
Але тепер, серед цієї природи повіяло на його впокоєм повіяло свідомістю, що далеко не все скінчилося.
— Боже мій! — думав Демид.— Який я себелюбець! За власним особистим нещастям, що розбивало цілком особисто частину мого життя, я забув про другу, величезну частину його — ту, що обнімає собою ввесь світ широкий, ясний та глибокий. Я марив про працю для народу, про поміч йому і про культурну роботу серед його, а скоро зазнав особистого нещастя,— зараз і забув про все!