"Хоч би заплакала! — думав старий.— Легше б їй було, а то, чого доброго, не витримає, сердешна, сього лиха..."
Мати підійшла до синів. Все відразу стихло. Баби, що плакали, так і обмертвіли. Всякий дожидав чогось злого. Мати якось чудно обвела їх очима і покірливо, мов дитина, усміхнулась...
Так отеє ви вже й їдете? — спиталась вона.— Куди?
Як куди? — спитався старший син перелякано.— Адже ж ин, мамо, знаєте, що ми їдемо на Амур...
Як вовчиця, кинулась мати і ухопилась за колесо.— Ай! — крикнула вона несамовито, та так крикнула, що, здавалось, несила чоловіка так крикнути. Мов щось ухопило кожного іа серце від такого крику. Всі люди у дворі заплакали. Ьатько кинувся до старої і відтяг її від колеса.
— Не дам! Не дам! Се кров моя! Не пущу! — несамовито голосила стара на все село та рвала на собі сиве волосся й одежину.
Вози рушили, а мати, мов горлиця, билась об землю, пускаючи з рота піну, аж поки не стер ял а силу і простяглась, мов мертва. Старий з москалем та людьми внесли її в хату і поклали на полу. Довго мати не приходила до пам'яті. Аж ось вона підвелась і попросила пити. Напившись води, нона оглянула свою хату.
— Се тепер не хата, се пустка! — казала вона.— Се домовина, і в ній два мерці: мій старий і я...
І весь час мати лежала на полу та стогнала. Старий сидів задумано і не випускав люльки з рота. Не раз сльози підступали йому до горла, але він гриз цибуха, що аж зуби скреготали, та все кріпився. Москаль теж сидів мовчки над пляшкою з горілкою і заливав своє горе, але й горілка нічого йому не помагала. Думав, багато дечого думав каліка. Хата мов справді домовина. Ось уліз у хату Рябко, потяг з лави шматок хліба і знову пішов у двері — ніхто його не бачить, піхто не чує. Двері трохи відчинені, у хаті вже холодно. Всім байдуже! їх у жар кидає від думок...
Вже стемніло. Цвіркун виліз з-під печі, цвіркнув раз, удруге. Поліз на лаву, а далі на стіл, а з столу побіг по руці батька — старий не чує, так замислився. Мати встала, хитаючись засвітила свічку і почала подавати вечерю. Ось вона, як і колись, поклала на стіл цілу купу ложок. Москаль встав, відділив три ложки і зоставив їх на столі, а останні поніс до мисника. Старі глянули на сі три ложки. Мати заголосила і кинулась головою у подушки на піл, а старий, як опарений, вибіг надвір. Він упав на віз, на котрому сусід возив до залізниці його синів, і заридав, як маленька дитина, але сі козачі сльози бачив один темний весняний вечір і ніхто більше!..
— Вгамуйтесь, паніматко! — заспокоював каліка стару.— Се4 ще не горе, а ось горе, що перед вами стоїть — се я! Я був колись людиною, а тепер я що? — каліка, а все ж не гнівлю бога, не нарікаю і не плачу, бо гріх побиватися...
Стара трохи заспокоюється...
Північ... У хаті темно... На полу лежить стара, на печі старий, на лаві москаль... Біля нього долі валяється дерев'яна нога... Тихо, навіть і цвіркун заснув...
— Старий!.. Ти спиш?..— питає стара.— Спиш?.. Тихо...
Старий не спить, але мовчить, щоб стара подумала, що він не думає, а спить, і тим сама заспокоїлася... Проходить півгодини.
— Стара, ти спиш? — питає з печі старий.— Спиш?.. Тихо...
Стара мовчить, хоч не спить, і тим хоче виявити старому, що вона не думає, а спокійно спить. "Се його заспокоїть,— думає хора стара,— і він засне..."
Москаль все те чує, але хоче старим показати, що він не думає, а спить спокійно. "Се їх обох заспокоїть",— мислить каліка і починає хропіти.— Ех, якби мені рука та нога! — бурмоче москаль ніби крізь сон.
Місяць плив по небі і, допливши до хати осиротілих, зацікавився, глянув у вікно і, зрозумівши сю святу лож, усміхнувся; але як побачив долі дерев'яну москалеву ногу, прожогом заховався за хмари. Мабуть, він перелякався людського звірства!..