В хаті попорядковано. Долівка підметена, стіл покритий білою скатертю. На столі по звичаю лежить хліб, а на ньому дрібок солі. Перед образом чадить воскова свічка. Всі дожидають батюшку. Ось він приїхав з паламарем. Вони увійшли в хату. Батюшка перехрестився, поблагословив людей, всі підходять і цілують йому руку. Він одягається у свій одяг, що вийняв з хустки паламар. Паламар поклав з печі жару у кадильницю, роздмухав його, кинув у нього дрібок ялівцю. Димок закурився і розлягся по хаті. Всі люди стоять богобійно. Батько розіслав долі ряднину, батюшка став на неї перед образом, а позад паламар та москаль, а за ними родина і люди.
— Миром господу помолимся! — заспівав батюшка тонесеньким голосом.
— Господи помилуй! — озвались співаки — паламар басом і москаль підбаском. Всі почали молитися. Родина стояла навколішках. Невістки хлипали, але мати не плакала; вона богобійно дивилась на розп'ятого Христа. Лице у неї було спокійне, а з очей самі по собі текли сльози, і їх краплі під промінням сонця блищали самоцвітними каменями... У хаті душно... Два сини-переселенці шепотіли за батюшкою молитви; їх чола поупрівали.
— Ще молимось за від'їжджих! — співав піп. Всі перехрестились. Баби почали плакати вголос. Мати ж очевидячки кріпилась, не плакала; вона, зложивши руки на грудях, дивилась на образи все нерухомо. Батько стояв понуро, але також спокійно і вслухувався у божі слова. Лице його мов захололо, тільки зморшки на чолі, що поміж бровами, стали виразніші... Батюшка скінчив молитви, взяв кропило, покропив по хаті, поблагословив людей і сказав своє слово до переселенців. Молебень скінчився. Батюшку посаджено на покуті за стіл, а паламаря на другім кінці стола. Родина та люди стояли, ніхто не сідав. Баби подавали страву на стіл. Батько частував батюшку та паламаря. Попоївши, батюшка помолився, подякував господарям за хліб, за сіль і почав збиратись додому. Старий батько сунув йому щось у руку і паламареві також. Стара винесла дві паляниці, шматок сала та ковбасу і все те —поклала у віз, куди посідали батюшка з паламарем. Візок рушив...
За стіл сіли тепер родина і люди.
— Ви глядіть,— казала тихесенько мати до невісток, а казала так, щоб ніхто не чув,— не плачте, а то старого стривожите, а він у мене хорий. Пожалійте його!..
— Ви глядіть,— казав також потайно батько до синів,— пні сльози! Дорогою вже поплачете, а тепер ані краплі, бо мою стару стривожите, а вона у мене слабенька. Пожалійте свою неню!..
Обідали всі мовчки. Ніхто не балакав. Тільки ложки стукали об полумиски. Старий батько підніс уже по третій чарці, але й горілка не розв'язувала язиків.
— Та що се? В труну кого кладемо, чи що, що всі мовчимо?! — сказав батько.
— Хай бог боронить! — озвався москаль.— Чого ж сумувати! Мабуть, на Амурі краще, коли туди люди переселяються. Там теж земля християнська! Ех, якби мені рука та нога, я б там давно вже був би!..
— Хіба вам тут зле? — спитався дід.— Ви ж на хреста дістаєте гроші!
— Що я дістаю!.. А у мене діти. Робити не можу, каліка! Спасибі людям: не женуть з хати. Де весілля, де похорон, де яка оказія — я вже й там. Чи псалтиря прочитаю, чи що — так і годуюсь!.. А дайте мені руку та ногу! — Москаль важко зітхнув, махнув правицею і крикнув: — Давайте; свате, ще чарку, щоб тут, тут біля серця, заніміло!..
— Ви, тату,— казали сини,— вже самі не оріть, бо ви вже старі, вам важко, а землю віддавайте з половини. А інколи ми пришлемо з Амуру якого карбованця, то як-небудь проживете з матір'ю.
— Батькові вашому з хвостом! — крикнув батько.
Я старий?! Я?! Ха-ха-ха! От так ушкварили! І лікар ваш дурний, та й ви з ним! Лікар те ж саме казав, що ми старі, що не доїдемо до Амуру, що дорогою помремо і через те нас не пустили з вами їхати! Ану, лікарю, виходь против мене, поборемось! Чи сей старий не кине тебе об землю, як каменем! Я старий?! Чи не думаєте ви, що я з матір'ю за вами будемо побиватися?.. А не діждете! Та мені ваша мати приведе ще синів — орлів!.. Приведе таких козаків, що ви їм і в підметки будете негодящі! Правда, старенька?!.
— Авжеж! — відповіла мати та й вголос зареготалась, удаючи з себе веселу.
— Ага!? А що!? — теж удаючи з себе веселого, кричав батько.— Начхав я на ваш Амур!.. Яке добро, подумаєш!.. Там,— кажуть,— бабів мало, ще якийсь одноокий китаєць украв би мою стареньку... Ха-ха-ха!
Для вподоби старому зареготалися всі враз та й змовкли. Знову сум обгорнув усіх. У кожного на серці мов коти шкребли...
Після обіду приїхали сусіди — відвезти переселенців до залізниці. Ось уже все повиносили на вози. Настав час прощання... Останнього прощання! Останнього цілування!..
Враз у хаті зробилось тихо, як у могилі. Ніхто не пускав ані пари з рота. Батько зняв ікону. Підійшли переселенці і стали перед ним навколішки. Батько їх поблагословив і сказав своє слово:
— Живіть, сини мої любі, у добрій злагоді! Держіться вкупі, не міняйте своєї віри й не кидайте звичаїв батьків та дідів наших! Дай боже, щоб наша Україна запанувала на Амурі!.. З сусідами не сваріться, жінок своїх жалуйте, але волі їм не давайте. Пам'ятайте: "Люби, як душу, а труси, як грушу!.." Горілку, діти, пийте, та розуму не пропивайте! А ви, жінки, слухайте своїх чоловіків, доглядайте господу та дітей більш нарождайте. Дасть бог діти — дасть бог і на діти!..
Батько всіх перецілував.
— А тепер ідіть до матері, хай вона вас поблагословить. Неньчина молитва до самісінького бога доходить.
Батько передав ікону матері, що стояла з ним поруч. Почала мати благословити, але ні сльозинки, наче вона їх випроводжала не на Амур навіки, а в поле. Всі люди плакали. У синів заблищали на віях сльози; ще хвиля, і вони розревілись би, але батько зирнув на них очима,— сердито старий глянув; сини зрозуміли сей погляд і задушили у горлі сльози...
— А тепер по старому звичаю треба всім сісти, щоб усе добре сідало! — сказав батько і сів. Всі теж посідали, а через хвилину разом устали.
Переселенці ще раз перехрестились до ікон і почали виходити надвір. Останній раз переступили поріг своєї хати... Чи доведеться коли знову тут бувати?..
Ось діти вже посідали на вози. Батько глянув на них, а у самого мовби серце відірвалось, похололо, і сльоза покотилась йому по щоці, але старий так стиснув зубами губи, що кров закипілась. Мати стояла бліда, але спокійна, водила по всіх очима, мовби не розуміючи, що се діється, куди її діти їдуть і чого так багато людей у дворі? Всі се запримітили, що з старою щось діється непевне, і лякались, щоб вона розуму не втратила.