Вже затопило увесь риф, де ми недавно ходили. Навіть валуни, голови негритосів, зникли з очей. З краю в край там гуляли хвилі. Вода підступала і до нашого пагористого острівця.
Десь праворуч на темно-синьому тлі неба вгадувались нечіткі обриси Кілі-Кілі, його окремих високих дерев та приземкуватої суцільної гущавини.
З лагуни дмухнув легковій, в обличчя кинув жменю бризок, і ми відчули на губах гірко-солоний присмак моря. Хотілося їсти, пити. Та спраги солона вода не втамує.
Витягнувши з торби не з'їдену з обіду копру — половинку ядра кокосового горіха — і розділивши на трьох, Паганель кожному простягнув шматок.
Ми подалі відступили од води, притиснулись, ніби воно нас врятує, до кущистого деревця на самісінькій маківці крихітного суходолу.
І був він, цей острів, схожим на хвостату рибу, що вигорбила спину серед хвиль-бурунів.
Люди далеких островів і морських узбереж, подумав я, все життя проводять віч-на-віч із стихією. Зрозуміло, чому вони походження суходолів приписують океанові, його прихованим силам.
Повільно спливав час на цій, що стала для нас рятівною, п'яді землі. Кожна хвилина здавалась вічністю. І, щоб якось розважитись та відігнати сумні думки, ми заходилися оповідати різні билиці й небилиці.
Тоді-то я й почув полінезійську легенду, розказану нам Адамом Варфоломійовичем.
Усе починається з води, і все у воду піде.
Далеких, уже забутих, напівміфічних предків і їхніх нащадків — тих, хто й понині живе на островах, виколисав батечко Океан.
Відомо, що кожного остров'янина він учить мужності, змалку гартує волю й тіло. Може, тому серед остров'ян так багато сміливців.
Та найвідважнішим був Мауї. Про нього наша мова…
Якось, повертаючись із плавання, рибалка на ім'я Тама помітив, як неподалік коралового рифу в мангрових заростях щось тихо ворушиться.
Тама повернув човна і підплив до берега. Те, що він побачив, потім довго ще передавалося з уст в уста, хвилюючи уяву остров'ян.
Серед прибережного мілководдя, прикрите "капелюхом" голубої медузи, плавало кирпате, із сплющеною головою немовля.
Дитина лежала ніби в сповитку, загорнута пелюшками, які на тому острові виготовляли із кори хлібного дерева, та обвита пасмами довгих жіночих кіс.
То був Мауї, син багатодітної Таранги.
Мати породила його на узбережжі, а потім, сповивши, кинула в піняву прибою.
Довго плавав Мауї по безмежжю океану, аж поки хвилі не прибили до острова.
Там-то його й угледів Тама. Він узяв знайду, приніс до себе в хижку.
Минали дні, плинули, мов хвилі, ночі. Сонце багряно підводилось над обрієм і знову поринало в темряву. Став рости-підростати Мауї.
І трапилось так, що якось він зустрів матір, розповів їй про свої пригоди й поневіряння. А тільки Таранга не хотіла визнати його за свою дитину. В неї он четверо синів — кремезні, високі, а цей — самозванець, карлик та й годі. Не може він бути її сином! І все ж…
Серце материнське чуле. От і Таранга зрештою не відцуралась маленького прибульця. Вона нарекла його Мауї-Тікітікі-О-Таранга, що значить: "хлопчик з жіночих кіс", або інакше — "пасмо".
Він був і справді ніби іграшковий: коротун, вайло. Та й з лиця незугарний: приплюснутий ніс, щербатий. От тільки очі… Вони, мов зорі, — великі, мрійливі, — загадково світилися.
Старші брати-красені дружили, тримаючись купи, а Мауї-Пасма ніби й не помічали або ж гнали геть. Вже що стусанів від них він мав — і не злічити!
Не раз брати-зухвальці заводили ігрища: перетягували канат, пірнали, хто далі, бігали наввипередки. І всі як один вихвалялися своєю спритністю. Лише Мауї мовчав, мовби у рот води набрав.
Хто ж міг подумати чи навіть припустити, що в того карлика, з якого всі кепкують, така надприродна сила!
Ось як про це дізналися люди.
Наповнивши калебаса — глечик, зроблений із висохлого гарбуза, — водою, старші брати вирушали рибалити. Коротуна, хоч як він просився, як завжди, не взяли.
Був час хоту-нуї, тобто пора, коли місяць стоїть уповні.
О такій годині все спочиває, навіть хвилі примовкають, заворожені тишею.
Мауї помітив, як у місячнім сяйві, переливаючись, лисниться, виблискує над берегом пальмове віття. Хитливі тіні падали на воду, погаптовану срібними пелюстками. І здавалось, на гулянку або ж раду зійшлися казкові чоловіки-менехуне.
Розповідають, що сила в їхніх руках нечувана: кожен може підняти або й кинути далеко в море щонайтяжчу брилу чи навіть дерево вирвати з корінням.
Мауї подумав, що і в нього, карлика, можливо, є сила, дарма що брати звуть його коротуном та нікчемою. Бо як її, ту силу, виявиш, коли Мауї відмовляють боротися, рибу ловити теж не дозволяють. Сила ж неторкана марно гине.
Хлопчик крадькома пробрався крізь прибережний гайок до затоки.
Вихололий пісок лоскотав підошви, відганяючи сон. Позаду лишилась звивиста низка слідів: вони нагадували стулки черепашок, кинуті на берег гнівною хвилею.
Мауї озирнувся — ніде нікого. Він притьмом кинувся до човна, впав на дощане дно.
То був човен-катамаран його братів, у якому вони завжди вирушали в море рибалити.
Невдовзі з-за пальмового гаю, де стояло помешкання — бамбукова хижка Мауї, долинув приглушений тупіт, вчувся знайомий вереск, сміх.
— І цього разу Пасмо-невдаха лишився з носом.
— Ха-ха! — засміявсь інший. А найстарший сказав:
— Карлик, і теж туди: хоче з нами, дужими, мірятися силою.
"Ха-ха-ха!" — болем озвалося в серці маленького Мауї.
Брати всілися в човен і попливли морем. І Довго пливли чи ні, як ось зупинились. Нараз угледіли Мауї, що раптом заворушився, — і отетеріли; він їх таки перехитрив!
— Мерщій до берега! — запропонував один.
— Краще кинемо коротуна тут — нехай спробує солоної водиці!
— Атож, йому це не завадить!
Та — о диво! — Мауї глянув на море, змахнув руками — і воно розкинулось неосяжно: лиш далина, вода та небо, берега зовсім не видно.
Кинули старші брати в глибочінь гачки. Сіп! Сіп! — а риби немає.
— Все через цього негідника!
— Краще б він тоді втопився!
І брати зло глянули на Мауї.
А хлопчик спробував ловити теж. З-за пазухи витяг перламутровий, прикрашений візерунками та пучком волосся гачок.
— Хе! — насмішкувато кинув старший. — Зараз капосне Пасмо вивудить банькувату ууа — рибу для жертовних обрядів. Не інакше, жрець замовив!