— Солоний! — скрикнула дівчина. — Негайно облиш його і не торкайся.
— Чому?
— От балда! — обурилась вона. — Хіба незрозуміло, що це отруйний конусовидний молюск? Варто йому уп'ястися в твоє тіло — і смерть неминуча.
— Отак уже й неминуча! — скептично кинув я.
— В усякому разі, — пояснила Наталка, — зустріч з цим молюском до добра не доводить.
— Ну, коли так…
Я, ніби знехотя, став відступати од ковбані, хоч подумки вже вирішив: швидше ноги на плечі — і ходу від цих пречудесних черепашок!
Залишивши володіння небезпечного молюска, я подався на край рифу.
Коралові нарости уступами спускалися вниз. Здавалося, в синюватій воді зводяться снігові кучугури.
А тільки кольору вони темного, іржаво-коричневого. За крок від них починалась безодня. Обдаючи холодком, у саму душу дивились її тьмяні, приворожливі очі.
Там, скраю коралового рифу, я й зустрів ще одне морське диво, яке мене ледве не згубило.
Якщо в ставку водиться різна нечисть — жаби, п'явки, яких я, матрос далекого плавання, якщо бути відвертим, боюсь дужче, ніж смерті, — то що вже казати про океан! У ньому від мільки до кит-риби повно всякої всячини.
— Твоє щастя, Васильку, — співчутливо мовила Наташа, — що ти наступив на тридакну на мілководді і не всією ступнею.
Тридакна… Мені хочеться розповісти про неї докладніше.
Я ходив по рифу, час від часу штрикаючи палицею в коралові заглибини, де в черепашках-хатинках причаїлися равлики. Досить їх збирати! І я, мов циркач-еквілібрист, який на хисткому дроті утримує рівновагу, пробирався краєм рифу, щомиті ризикуючи підковзнутися і впасти в океан. Я брів, переступаючи з ноги на ногу, і зовсім не дивився вниз. Води було до колін. Отже, про небезпеку годі й думати. Але я помилявсь…
Уже пройшов, балансуючи, не один десяток метрів. І тільки занурив ногу, намацуючи коралову твердь та збираючись ступити далі, як від болю скрикнув. Щось гостре раптом різонуло по моїй ступні.
Не тямлячи себе, рвонувся, намагаючись підняти ногу. Де там! Невидимий капкан її не випускав.
— Наташо… Наташо! Рятуй!!! — заволав з переляку.
— Чого репетуєш?
— Сюди! — махнув я рукою.
Вона підійшла. А я, неначе прикутий, як і раніше незрушно стояв на одному місці.
— Що трапилось?
— Не знаю… Подивись!
Збурена моїми рухами вода вляглася. Наташа глянула в неї, наче в скло.
— Солоний, — ледь чутно мовила, злякавшись не менше за мене самого, — ти в пастці. Стій і не сіпайся!
Вона взяла палицю. Набачивши щось під водою, встромила туди загострений кінець.
— Допоможи! — звеліла.
Пересилюючи біль, я з усієї сили натиснув на палицю.
— А тепер дай мені!
Наташа взяла дерев'яний важіль, і не встиг я й оком зморгнути, як вона різко нахилила його вбік.
— Ой! — зойкнув я, вивільняючи ногу з пазурів невидимої підступної істоти.
Великий та середній пальці почавило, але кров не текла.
— Солоний, Солоний! — докірливо хитнула головою моя рятівниця. — Ти відбувся легким переляком, бо тридакна з свого капкана жертву часом довго не випускає. Особливо небезпечно наступити на неї на глибині: там без повітря відразу задихнешся.
Ну й страхіття!
Я глянув під ноги. Піді мною, звівши докупи дугасті, з поперечними складками стулки, лежала велетенська черепашка тридакна.
Ах ти ж, підступна! Зі злості я став гатити її ногою.
— На, на, на!
— Ох і дурень! — засміялась Наталка. — Сам вскочив у халепу, а звинувачує інших. І взагалі, твої стусани тридакні, як слону шротинка: вона сховалася між стулок і горя не знає.
Коли злість минула і я вгомонився, забажалось уважніше роздивитись кусливого равлика.
Аби тридакна не відчула небезпеки і знову розкрилась, ми її тимчасово залишили. Через кілька хвилин, повернувшись, побачили: молюск — невідомо, як він туди потрапив: можливо, його викинуло хвилею, — лежав врівень з водою на неширокому кораловому плато. Стулки раз у раз рухались, і зсередини виривалися тоненькі водограї, яскраво спалахуючи в призахідному промінні.
— Лихо не без добра — в усякому разі, для тридакни, — зауважила Наташа. — Ти потривожив, і вона, опинившись майже на поверхні, заходилась викидати з себе накопичені за час перебування під водою залишки їжі.
Це був справді гігантський, метрової довжини, молюск. В його стулках ми побачили хвилясте, розцяцьковане коричневими смугами та зеленими плямами тіло.
— Мантія, — знаюче кинула Наталка. І додала: — Придивись пильніше: там мають бути два отвори.
— Є! — схиливсь я над широко розтуленим молюском.
— То щось на зразок насоса або земснаряда, — пояснила моя супутниця. — Одним тридакна накачує в себе воду. Поживні мікроорганізми поїдає, потім починає працювати другий насос. Він виштовхує з молюска воду та недоїдки.
Ще я довідався: вага тридакни сягає інколи кількохсот кілограмів. М'ясо — їстівне, а у схожі на ночви стулки остров'яни-тубільці збирають прісну воду.
— А ми шукаємо джерела, — вислухавши Наталку, сказав я. — Навіщо? Хіба не краще взяти тридакну, вночі піде дощ — і питво готове!
— Легко сказати: взяти. А як її донесеш?
— Справді… про це я не подумав.
Забарившись на рифах, ми не помітили, як сонце от-от мало сісти, а приплив, нечутно вступивши в свої права, з кожним разом наганяв більше й більше води. Правда, до повноводдя було ще далеко, та вже й зараз перепливти протоки ми не могли: вона поширшала, береги зникли, а в бурунистій течії блиснули раптом скособочені плавці.
Так і є — акули!
— Що будемо робити?
Адам Варфоломійович безпорадно кліпав очима. Я з Наташею теж не знаходив ніякого виходу. Нарешті Наталка сказала:
— Я пропоную, поки ще видно, все ж спробувати перебратись.
Але як його лізти в протоку, коли там один за одним з'являлися нові плавці! Тепер їх було так багато, що, здавалось, хлюпочуть брижі. Не інакше, акуляча зграя.
Настрій зіпсувався вкрай, гнітила безвихідь. Добре, якщо вода не затопить острівця. А що, коли…
Ген за рідким частоколом далеких пальм сонце шубовснуло у воду. Небокрай востаннє завогнився.
Так настав вечір.
Про переправу на той бік не могло бути й мови — в темряві дороги не знайти, якщо навіть ми її й наважимось шукати. А тому вирішили чекати — дванадцять годин! — нічного відпливу.